«Як виростеш, Ладзю, шобис мав три анцуґи», — казала мені баба Ганна, коли я ще ходив пішки під столом. Чому саме три, я не допитувався, але бабине побажання запам’яталося. Не тому, що бабу Ганну треба було слухати, як це робила вся родина, — за Польщі вона єдина у великій селянській сім’ї закінчила аж цілих три кляси польської школи.
Запам’яталося, бо бабця і сама, як згодом дізнався, була замолоду трохи модницею. Се мені стало ясно, щойно одного разу ми з братом потай від неї знайшли у нижніх шухлядах бабиної шафи знимки. І була там пожовкла її фотографія з майбутнім чоловіком Дмитром, нашим дідом, названим в Крегульцях Францом, з якої ми і зрозуміли, що наша баба будь-що не вдягала. Надто, як дівувала. Можливо тому, що Франц мав магазин і возив товар аж самої Франції. Через що бабин тато Микола, наш прадід, не дуже поохочував той її шлюб, кажучи, що як для села, то Франц занадто «паношиться».
Традицію у неділю, а чи на поважний празник файно зібратися підтримувала у сім’ї і мама, яка сама любила і вміла гарно одягнутися. Я досі пам’ятаю куплений нею свій перший в житті костюм. Сірий, в клітинку, з купою ґудзиків, як мені тоді здавалося, де треба і не треба, двобортний, з підтяжками (це для шкета у другому класі!), не з совєцьких лекал і гостів, а польський. Справжній! Такого тоді не мав ніхто з моїх ровесників. Тож після баби, мами, тата і брата – той костюм, певно, була моя п’ята любов у дитячому житті.
З тих пір костюм для мене – більше, ніж костюм. Навіть попри те, що там, де нині працюю, вже й поважні професори перейшли на унісекс, джинси і кросівки. Суцільна тобі масифікація у добу глобалізації! І, признаюся, я також не пригадую, коли востаннє одягав костюм. Чи то пак, костюми. Бо маю їх нині трохи більше, як того хотіла колись баба Ганна. І за це вона, царство їй небесне, певно, мене би похвалила.
Але то – лише переконавшись. Бо коли у студентські часи приїжджав додому з університетського міста, то першим було її «Ану, покажися-но мені!» Чомусь з усієї моди моєї юності баба Ганна виділяла і цінувала одну річ, а саме – чи я тепло одягнений. Ну, і, звісно, чи не голодний – тисячу відтінків своєї зупи вона варила мало не щодня. А найбільше – то за тепла на літній кухні, яку чи не щороку майструвала у саді власноруч.
Бабина кухня – то була ще та машинерія з ліпленим грізним високим комином і закіптюженим дірявим відром на його вершечку. Щось, як нині американський «Patriot», а мо’, навіть крутіше. Бо, міркую, проти тої бабиної кухні нині не встояла би жодна руска ракета разом з її путіними.
Вже тридцять літ, як пішла баба Ганна у кращі світи, але згадуючи, як вона опікувалася нами – своїми онуками, думаю, що й звідти бабця нині пильнує за мною. І, може, навіть за звичкою питає, щоб я показався. Просто тут, де вже трохи ходжу, цих слів не чути. Єдина втіха – можна якісь з моїх анцуґів одягнути просто так, майже, як домашню піжаму, – показатися бабці, а заодно і світу, що живий, здоровий, ніц мені не бракує навіть у цей непростий час і ніяка руска ракета мені не страшна. У моїх анцуґах – то вже точно.
Володимир Стефанець
