«Не знаю, на скільки вистачить духу вести його? Не знаю, як часто буду братись за перо, щоб саме в ньому викласти свої думки. (…). Записуватиму те, що народжуватиме, будитеме думки, нехай на перший погляд, і зовсім дрібне, незначиме. Якщо дневник заставлятиме мене частіше братися за перо і в писаному слові викладати думки – уже мета вести його буде виправданою. І так! Будемо ділитись з тобою тим, що накипає на серці, будемо, мабуть, скидати з себе підчас крихту тої важкої ноші, яку піднімаємо на свої кволі плечі. Будь моїм другом, щирим і сердечним, незрадливим і надійним. Розповім тобі все!»
(Іван Чендей. Щоденники. Том 1. 31 жовтня 1953)
Надісла пані Марія Чендей перші два томи Щоденників батька, за що дякую.
Заявка молодого письменника, з якої починаються записи, наївно-щира. Бо розповісти все неможливо навіть собі. Але без такої молодечої відвертости і віри не було би Чендея-прозаїка.
Це вже не перше моє знайомство із щоденниковими записами письменника, колись пані Марія упорядкувала і видрукувала таку «захалявну книжечку» батька, яку випадково придбав.
«Після нас залишаються діти і книжки», — сказав один мій добрий знайомий. Але щоб книжка мала продовження, дуже важливо, аби її промоцією ще якийсь час займалися діти письменника. Закарпатському «королю Ліру» пощастило з донькою. Талант письменника і вдячність доньки дають свій позитивний результат у часи збайдужіння потенційно читацької спільноти до літератури спогадово-щоденникового характеру.
Євген Баран
