Сьогодні ми дякуємо усім Причетним до Твоєї з’яви на світ, Володю. Усім, кого Ти любив, ким надихався, виростав і розкрилювався на своєму стрімкому, але скупо наміряному земному шляху. Кожним поетичним чи публіцистичним рядком Ти мудрішав, доростав до тієї потуги істинного слова, яка давала змогу утвердися у найвищому праві за всіх сказати, за всіх переболіти.
«Не знаю, на скільки вистачить духу вести його? Не знаю, як часто буду братись за перо, щоб саме в ньому викласти свої думки. (…). Записуватиму те, що народжуватиме, будитеме думки, нехай на перший погляд, і зовсім дрібне, незначиме. Якщо дневник заставлятиме мене частіше братися за перо і в писаному слові викладати думки – уже мета вести його буде виправданою. І так! Будемо ділитись з тобою тим, що накипає на серці, будемо, мабуть, скидати з себе підчас крихту тої важкої ноші, яку піднімаємо на свої кволі плечі. Будь моїм другом, щирим і сердечним, незрадливим і надійним. Розповім тобі все!»
(Іван Чендей. Щоденники. Том 1. 31 жовтня 1953)
Коли дівчинці виповнилося п’ятнадцять, у неї з’явилися великі груди. Коли вони з хлопчиком сиділи разом за партою, дівчинка дозволяла хлопчикові торкатися своїх грудей, то плечем, то ліктем, то долонею, коли передавав олівця.
… Я знав його з дитинства. Влітку 1966-68 років довелося працювати вихователем у піонерському таборі «Золотий колос», що в селі Панка Сторожинецького району на Буковині, і Мар’ян був у моєму загоні. Найімовірніше, що було те влітку 1967-го. Він був дуже привітним і слухняним вихованцем. Радо виконував доручення, допомагав у проведенні масових заходів… Мабуть, ще тоді в ньому вгадувався майбутній артист.
