Є книжки на виріст. Вони завжди терпляче чекають твого часу. Коли непоясненна біохімічна реакція у котрійсь із півкуль твого «волевияву» дасть мимовільний поштовх зоровим рецепторам виокремити серед шереги на полиці книгозбірні саме ту палітурку, до якої миттєво і вже осмислено потягнеться рука.
Так мудро і страстотерпеливо дожидала уваги й оця опасиста книжка. Не кидалася у вічі, не чіплялася за пальці, коли витягував поряд те, у чому на той мент була потреба. А вчора ввечері вихопив її ледь не навмання, розгорнув на першій сторінці тексту і… спам’ятався, коли за вікном уже сіріло.
Мов у вир затягло.
Спогади рідко стають щирозлотим явищем красного письменства. Навіть парнаських небожителів. В кращому випадку — це факт популярної історії, бувальщина, навіть вид на документ. В гіршому… Та цур їм, усім гнучкошиїнкам, претензійним егофілам, пупам землі з усіма своїми екзистенційними вітропусканнями.
З оберем’я того, що прочитав у вітчизняному жанрі мемуаристики, готов солодко перечитувати Юрія Смолича (робив це не раз), Григорія Костюка, Ірину Жиленко (і це було), а тепер іще й Світлану Кириченко.
Дві останні авторки для мене неоціненні тим, що оповідають почасти і про Київ моєї студентської молочно-воскової стиглості, про людей, для мене не абстрактних, а з плоті й крові.
І ЯК ОПОВІДАЮТЬ!
Мова, сюжет, деталі, думка! «Все на бльоск!», — як засвідчують у моїх краях щире захоплення. І головне – «неложними устами», а це ж для багатьох писучих самовидців — потенційно неподоланний бар’єр. Читаю — наче спрагу-загу дзвонковою водою тамую. Невситимо.
Валерій Ясиновський
