Культура

Школа виживання Слабошпицького

Розмова про літераторів старшого покоління, тих, які входили в літературу в 60-70-х роках ХХ століття, визріває. Не все зразу, і не все огульно. Література — моральна, твориться людьми неоднозначними. Михайла Слабошпицького (28 липня 1946 – 30 травня 2021) я вперше побачив на фестивалі «Золотий гомін», у вересні 1990.

Він прийшов на вечір зі своїм сином і розмовляв зі Світланою Йовенко, яка привела доньку-тінейджерку. Сидів за їхніми спинами і мимоволі слухав їхню дружню-напівжартівливу бесіду.

Мене він знав з публікацій, тому не пригадую, коли ми познайомилися і як. На Шевченківські свята в Чортків, травень 2007, їхали разом як добрі знайомі. Слабошпицький, безперечно, на якісь процеси впливав останні чверть віку. Створив видавництво. Я пригадую кінець 90-х, коли в Спілці йому не поспішали подавати руки.

Він енергійний, талановитий, жорсткий, моментами жорстокий. Великий трудоголік. Такого перфектного Читача, яким був Михайло Федотович, українська література вже не матиме. За його мемуарами колись можна буде знімати кіно: там не все за фактом, але все по Слабошпицькому.

Він не пробачав найменшої самостійности у справах, які вимагали його погляду і його підтримки. Коли хтось на таке наважувався, позбувався прихильности Федотовича. Але він розрізняв людей літератури і графоманів. Я не дивуюся його різкости і категоричности, бо сам стаю таким. Це не примха людини, а вимога часу, який стискається, мов пружина, і його випрямляння не свідчитиме про перспективу, а про місце. І це місце вже не під сонцем.

Слабошпицький багато мене чому навчив. Його школа на виживання, але хто пройшов її і залишився в літературі, Слабошпицькому буде вдячний.

Євген Баран

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.