11 років тому, була така ж спека, як і сьогодні. Весь липень 2010-го я жила в будинку батьків, чого не було давно, я навіть не поясню зараз, з чим було пов’язане те рішення… Можливо моя підсвідомість знала, що це останні дні та останнє літо разом… Ми говорили, говорили, говорили, розказували одне одному так багато, ніби не розмовляли все життя…
Я ніколи б собі не простила, якби не провела той спекотний липень поруч з ним… В той вечір я приготувала його улюблену гречку, саме так, як він любив, як готувала бабуся, і котлетки зі щуки. Він пішов спати, сказав, що втомився і хоче прилягки раніше.
А зранку я почула істеричний крик мами: «Олена, тато вмирає!» А далі все, немов суцільний жах. Мама, яка вітчайдушно намагалась його врятувати — запустити серце, відновити дихання; потім приїхала «швидка» з розрядами і уколами; крики, плач, істерики…
Він помер на моїх руках. Я чула, як він видихнув і пішов у кращий Світ… У світ, де нема зла, підлості, заздрості, підступності, брехні.., з якими він все життя боровся і з якими миритись просто не міг.
Заврта зранку промине 11 років як Тато покинув земні обрії. Зранку буду на службі у церкві, потім зі священником і рідними поїдемо до нього на Байкове… Привеземо йому квітів, помолимось… Знаю, він прийде і обійме, як колись. І стане так затишно і спокійно… Як колись.
Помоліться завтра за Миколая і поставте свічку, якщо буде така можливість.
Олена Мозгова
