Цього разу у свою літню відпустку читатиму Вільяма Фолкнера. Звичайно, дещо Фолкнера я читала й раніше. Було у мене кілька підступів до цього чи не найвидатнішого американського письменника. Думаю, таки найвидатнішого. Про свої враження загальні напишу, можливо, пізніше. Читатиму, звичайно, й російські переклади, бо українською Фолкнера перекладено небагато. Гарний переклад «Світла у серпні» Олега Короля.
Фолкнер вражає навалою персонажів і навалою речень, в яких сплітається минуле і майбутнє, реальне і вигадане. Сам письменник вважав, що кожна людина в цей момент, зокрема той, коли він про неї пише — це минуле усіх її предків, тисяч голосів+майбутнє.
Нині в Україні перекладено вже Шервуда Андерсона, який був хрещеним батьком Фолкнера у літературі. Це Андерсон начебто сказав Вільяму, що той — сільський парубок, але не в цьому річ, бо пишучи й про той 
клаптик землі, що не більший за поштову марку, він зможе сказати багато, бо цей клаптик — теж Америка. Так і народилася Йокнапатофа, реальний Лафаєтт (штат Міссісіпі).
Найулюбленіша думка Фолкнера — людина завжди вистоїть, вона витримає найжорстокіші випробування. Улюблена тема Фолкнера — історія, що завжди залежить від сприйняття. Рабовласницький Південь і його примарна гармонія у Фолкнера дуже нагадують примарну гармонію нашої Гетьманщини.
Цікаво, що в армії конфедератів посади полковників були виборними, як і у наших козаків. Прадід Вільяма був таким полковником, якого змістили з посади солдати, тож згодом він вирішив стати підприємцем, проклав у своїх краях залізницю, але його застрелили прямісінько на вулиці.
Для Фолкнера дуже важливо відобразити традиції Півдня, але він ці традиції ніколи не ідеалізує, показуючи, скільки в них болю і навіть відвертого безглуздя. Але вся справа в тому, що часто стрижнем людини є традиція, без традиції людина ніщо, бо аристократизм — це не те, в якій родині народилася людина, а те, що ця людина робить. Зрештою Фолкнер з однаковим інтересом пише і про білих рабовласників, і про янкі, і про темношкірих рабів, і про вже вільних темношкірих, і про індіанців чикасо.
Останні за якийсь час, як в оповіданні «Справедливість», теж мали рабів. Фолкнер зовсім не прикриває той факт, що історія США переплетена із расовим геноцидом, як і вся історія американського Півдня — це історія нищення лісів, перетворення їх на тютюнові й бавовняні плантації. Цивілізація — річ жорстока. Думаю, нам потрібен якомога повніший український переклад Фолкнера, письменника, який суперечить сучасній епосі з її стислістю, але у цьому й сенс — це інший шлях.
У літератури шлях завжди свій, неповторний. Фолкнер залишається викликом для читача, серйозним випробуванням. Я б сказала, що читання Фолкнера — це як підкорення Евересту. Так що я нині почала сходження. Подивимося, як ітиму.
Роксана Харчук
