Вчора, 28 червня, був день смерті Архипа Юхимовича Тесленка (1882 -1911 рр). Я завжди любив сумну енергетику його прози, над якою плакали (відчуваючи стан катарсису) деякі читачі ще за його життя, коли він вже кашляв кров′ю і сидів у своєму селі Харківці Лохвицького повіту, у злиднях, майже забутий…
Його твори — це не лише «селянські» оповідання із украй песимістичними назвами і єдина повість «Страчене життя». Це передовсім згустки болю і похід людських трагедій, сутінків любові, бажання розчинитися у океані небуття.
Архип Тесленко завжди писав про талановитих , із відчуттям власної гідності людей, у яких нема життєвих 
перспектив, бо вони не здатні до підлабузництва та соціальної мімікрії. Вони – люди честі, а не безчестя.
Він народився у багатодітній та злиденній селянській родині у Полтавській губернії. Ніколи не був одруженим. Зате попосидів у тюрмах за переконання. Йому намагалися допомагати деякі впливові заможні українці, але мені здається, що, якби плеврит та інші болісті не доруйнували його дорешти, українська література мала би ще одного самогубця…
Так і пройшов 29-річним життям, несміливий, але сповнений внутрішньої гідності, аж до впертості, мрійливий і романтичний, із руйнівним хворобливим рум′янцем на запалих щоках…
Зрештою, я написав роман про цього письменника – «Чорне яблуко», намагаючись реставрувати таємницю його життя і реанімувати Архипа Тесленка із пороху окремих хрестоматій, а якщо відверто – із фактичного забуття.
Вічна і світла пам′ять Вам, Архипе.
Степан Процюк
