«Пишучи про себе, я завжди думаю й про інших. Скажімо, моїх критикіа чи дослідників. Якщо вже тепер точаться бої місцевого значення між Крижополем і Погребищем, то що вже казати про моє далеке майбутнє. Крижопольці стверджують, що я народився на кордоні між Вапняркою і Крижополем, погребищенці — що моє місце народження в Гопчиці.
Аби майбутні вчені не ламали навколо моєї голови своїх гострих пер, я вже за життя заявляю (у мене ще навіть паспорт є), що народився я в селі Іванові Калинівського району на тій самій Вінничині».
(Олег Чорногуз. Моя біографія (як і життя – іронічна)
У березні 2013-го проходило чергове засідання Правління НСПУ в Києві. Коли сталася перерва, до мене підійшов Олег Чорногуз (1936-2022): «Євгене, хочу тобі подарувати свої книжки. Вони в дворі у машині, пішли зі мною». Я трошки здивувався, бо ніхто нас спеціяльно не знайомив.
Вперше я прочитав «Аристократ» із Вапнярки» і «Претенденти на папаху» студентом. Порадив Василь Лапчинський, на курс старший від мене, з яким рік ми жили разом на квартирі. Відтоді Євграф 
Сідалковський став для мене уособленням містечкового кар’єризму.
Коли років шість тому Чорногуз запрошував мене на відкриття пам’ятника своєму персонажу у Вапнярці, я не зміг поїхати, про що шкодую понині. Бо пан Олег телефонував мені декілька разів, і був розчарований, що я не зміг вирватися.
Ні, я знав, що Олег Чорногуз закінчив школу №5 в Івано-Франківську, що був кумом Ярослава Дорошенка, шанував і приїжджав до Павла Добрянського. Але щоби він запропонував мені свої книжки, – це мене трохи спантеличило. Підписав мені Чорногуз три книжки, два сатиричні романи і книжку публіцистики «Діти колонії» (К. 2013), яка завершувалася спогадовим розділом про Степана Олійника, Миколу Лукаша, Федора Маківчука, Павла Загребельного, Миколу Вінграновського, Григора Тютюнника та ин.
Шкода, що ця книжка, ніби канула в Лету, а матеріяли цієї книжки розкривають Олега Чорногуза як активного громадянина, патріота, талановитого сатирика і чуйну людину.
Років три тому, вже з легкої руки Олександра Косенка, ми домовилися з паном Олегом про розмову, для початку до ближчого знайомства. Я склав запитання і надіслав йому. Відповіді не було. Коли ж зателефонував Чорногузу, він засміявся і сказав: “Євгене, аби відповісти на твої запитання, треба ще одне життя прожити. Але я буду намагатися писати стисло”.
Можливо, якби я йому нагадував, то пан Олег таки відповів би на ті запитання. Я ж поставився по 
філософськи: захоче – відповість, ні – то так і буде…
Але тепер, перечитуючи його публіцистику, а ще вийшла книжка його спогадів, розумію, що багато з того, про що я запитував, він розповідав і не раз. Просто треба було змінити формат запитань, чого я вже не зроблю, а Чорногуз не відповість.
Можливо колись його ґеніяльна сатирична дилогія таки буде екранізована. До речі, одним з прообразів Євграфа Сідалковського був… NN (збережу інтригу, хоча на моє запитання з приводу прообразу автор відповів ствердно) і ми матимемо змогу побачити історію провінційного кар’єристи на телеекрані.
«Чи були за моїми творами п’єси чи кіно? Питання риторичне, бо все наше життя – це кіно і п’єси, а я часто сам собою і скидаюся на актора з одним глядачем – моєю дружиною, оскільки діти й онуки зайняті і гадають, що власний світ і дорога в ньому такі довгі, довгі і безмежні – як горизонт. На восьмому десяткові життя виявляється, що все це не так, і складається враження, що по землі ти промчав швидкісним поїздом, лише раз відчинив вікно, підхопив хронічний бронхіт і досі його відкашлюєш».
Олег Федорович знав, що казав, а я не спростовую, бо розумію, – дзвін готовий заголосити…
Євген Баран
