Микола Панасович Вирвикишка був однолітком мого батька. 1929-го року народження. В голодний, воєнний 1942-й рік вони удвох пасли вівці в байраці, і батько питав: «Миколо, щоб ти робив, аби оце ціла хлібина степом котилася?» «Гнався б до самого Дніпра!», — казав Микола. Потім Микола Панасович Вирвикишка став начальником сільського духового оркестру.
І я був у тому оркестрі. Грав на золотому баритоні. У вівторок і в четвер в нас були репетиції в клубі. Там ми вчилися грать музику, пить пиво, курить цигарки і жить життя.
Ще нас запрошували на похорони. Я любив похорони. Там ми грали Шопена, їли капусту, пили самогонку, і ніхто не питав, скільки тобі років. Ще нам за похорон платили гроші. Кажись, руб, пʼятдесят. Не мало! А іноді, коли хата була мала, то нас не запрошували. Запрошували тільки Миколу Панасовича і його друга Пахома. А ми ждали надворі. Потім вони виходили з хати, втирали масні губи й казали: «Так, хлопці, виносять! Девʼятий номер!»
Наш оркестр був відомий, то голова колгоспу пошив нам костюми в виді гусарів. Ми їздили в тих костюмах на конкурси. Були в Черкасах, Києві, і в Москві.
Микола Панасович Вирвикишка завжди перед концертом підходив до конферансьє й казав: «Моє прізвище Вирвикишка!!! Бо часто плутають…»
Конференсьє казала: «Добре, дядьку, я запамʼятала, не хвилюйтеся!» А потім неодмінно урочисто проголошувала: «Виступає духовий музичний оркестр Іркліївської музичної школи! Керівник — Микола Панасович Ви… Ки… Кишкорвака!!!»
На це Микола Панасович завжди казав: «Та, Вирвикишка ж, йо* твою мать, я ж спеціально просив…»
Віталій Чепинога
