Дехто волає — і на мою адресу також — не вживати словосполучення «культурний фронт». Бо там, на фронті, мовляв, гинуть люди, а тут що? Потрібно терміново дещо пояснити! Почну з найголовнішого. На культурному фронті теж бувають драматичні битви. Але тут гинуть не військові підрозділи, а цілі етнічні групи і народи. Гинуть і фізично, і ментально.
Микола Панасович Вирвикишка був однолітком мого батька. 1929-го року народження. В голодний, воєнний 1942-й рік вони удвох пасли вівці в байраці, і батько питав: «Миколо, щоб ти робив, аби оце ціла хлібина степом котилася?» «Гнався б до самого Дніпра!», — казав Микола. Потім Микола Панасович Вирвикишка став начальником сільського духового оркестру.
«Пишучи про себе, я завжди думаю й про інших. Скажімо, моїх критикіа чи дослідників. Якщо вже тепер точаться бої місцевого значення між Крижополем і Погребищем, то що вже казати про моє далеке майбутнє. Крижопольці стверджують, що я народився на кордоні між Вапняркою і Крижополем, погребищенці — що моє місце народження в Гопчиці.
Так сталося, і я цього не приховую, що в моєму житті певний час були лікарі-наркологи. Наша родина це пройшла. Пораду дав Віталій Чепинога, за що я йому окремо вдячний. 7 років лікарі опікувалися мною. Потім ще 6 років я возив до них різних людей, користуючись знайомством…
