З калюжі воду п’є лошатко:
Лошиця фиркає – дарма.
І осінь тужиться спочатку
Хоч визволитися з ярма
Важких туманів, як орланів,
Холодних мряк, слизьких обмов,
Зробитись звуком, стати ланню,
Дзвінким шипшиновим вином.
Побігти дівчинкою лісом,
Знайти гніздечко в споришах,
Й спостерігати з-за завіси,
Як спрагло воду п’є лоша.
У нього крила – ще горбочки,
Каштани-очі – напоказ
(Лошиця ж фиркає: не хоче,
Щоб в неї сином був пегас)
Вночі дитина вірші пише,
Дорослі вірші і живі.
Й навшпиньки ніжно ходить тиша,
П’янка, як погляд з-під брови.
Полову ще життя відвіє,
(Й спричинить літо лілій шарм).
Не плач, Софієчко-Софіє,
Це ж вірш утік, а не лоша.
(Ольга Слоньовська. Шипшинове вино.
Івано-Франківськ. 2024/післямова Ігоря Павлюка)
У 2023 і 2024 роках Ольга Слоньовська видала дві поетичні збірки. Перша — “У камуфляжі й бронежилеті”, 
до якої я писав переднє слово, хоча вірші мене не зовсім влаштовували, бо основу склала віршова публіцистика.
Я все розумію – війна. Не до естетики, коли ворог на порозі хати. І все ж, – вірш тоді є мистецтвом, коли вміє вирватися з рамців емоцій, болю, переживань і стати голосом надзачасовим, голосом небес…
Друга збірка — “Шипшинове вино” – має в собі три блоки – враження війни; мистецькі асоціації й ліричний блок, який з естетичного погляду є найдовершенішим, а окремі вірші цього блоку мені нагадують ту, довоєнну Ольгу Слоньовську — Джоконду української лірики першої третини ХХІ ст. (“Сіріє вечір, гусне горизонт”, “Летить липуча павутина” і ось цей вірш, присвячений онучці Софії).
Війна рано чи пізно закінчиться. Ми ще не знаємо усієї трагедії війни, лише розуміємо, що рани заліковуватимуться довго, а окремі кровоточитимуть поки нашого життя. Але маємо зібратися із силами, аби жити. А життя без любові нема, – лише уподібнюється до ШІ, але й з ним нас чекає боротьба, якщо не війна й не менш кривава.
Чи зможуть поети-лірики повернутися до життя, залежить, чи матиме сама література людську подобу. Чи зуміє вберегти її. Гадаю, про це ніколи не варто забувати. Особливо нині. Особливо в час, який не дає жодних гарантій, лише маленький світлячок віри жевріє в людських серцях…
Євген Баран
