Нова книжка Дмитра Кешелі, з якої я розпочала читальний рік, задала тему наступного читання. Я вирішила, що нехай це будуть книжки, які висвітлюють розмаїття нашої української національної ідентичності. Бо хоч такі аспекти як мова, культура, традиції — є спільними для усіх українців, та кожен регіон привносить до цієї національної скарбнички щось своє, неповторне й унікальне.
І це заслуговує на особливу увагу. Тож в мене була чудова нагода взятися за читання збірки короткої прози Олени Лотоцької «Ангели в намистах», яка зовсім недавно вийшла у видавництві Старого Лева, адже ця книжка просто ідеально пасує до цієї тематики.
Олена Лотоцька народилася і виросла в поліському селі неподалік містечка Дубровиця. Змалку їй довелося чути милозвучну й неповторну мову середнього Полісся. Цю говірку вона увібрала в себе, як щось органічне і невіддільне, хоча все життя спілкувалася звичною літературною мовою. Мабуть, не один рік пані Олена 
виношувала ідею донести світові всю палітру особливостей мови, побуту, традицій своїх земляків. Для цього вона писала свої невеличкі замальовки, образки, новели, героями яких були прості поліщуки, що говорили тою ж таки, знайомою їй з дитинства, прадідівською говіркою.
І ось всі ці неповторні авторські творіння, що наче намистини нанизані на нитку памʼяті, знайшли своє місце у чудовій збірці з поетичною назвою «Ангели в намистах». Яке ж то було чудове читання! Неначе бальзам на душу лилися мені зі сторінок книжки ці словесні перли та фонетичні передзвони. Авторці так майстерно вдалося передати літерами особливості звучання поліського гомону, що я по-доброму їй позаздрила. Маю великий сентимент до таких речей. Бо сама народилася і виросла в селі, в якому волею долі перемішалися люди з різними лінгвістичними особливостями, й всю цю мовну мозаїку мені випало щастя чути від народження.
Річ у тому, що наприкінці Другої світової війни в результаті пакту Молотова-Рібентропа у невеличке село над Західним Бугом були депортовані українці із різних куточків Закерзоння – Лемківщини, Холмщини, Надсяння, Підляшшя, Любачівщини. Кожна переселена родина разом з благеньким скарбом привезла з собою ту говірку, що була притаманна її дідам-прадідам. І село заговорило різними мовними барвами. Згодом родини перемішувалися, адже життя тривало і молоді люди одружувалися. Тоді не лише сусіди говорили по-різному, а в одній хаті могли говорити на різні лади. І от саме в одній з таких родин у свій час на світ зʼявилася я. Мова обидвох моїх бабусь була різною, більше того, навіть тато і мама говорили зовсім не однаково. Я вже мовчу, що в кожній сусідській хаті говорили по-своєму.
Змалку я навіть не задумувалася чому це так, сприймала все органічно і буденно. Але з роками почала усвідомлювати ситуацію, частіше дослухатися до цього фонетичного різноголосся й аналізувати почуте. На жаль, практично всі носії тих автентичних говірок вже відійшли до праотців. І мені інколи прикро, що не можу відтворити звучання їх голосів. Тому з таким захопленням читала написане Оленою Лотоцькою. Вона наче нагадала мені про щось рідне, але навіки втрачене. І солодкий сум огортав мою душу, коли я читала її книжку.
Оповідання Олени Лотоцької — це унікальний лінгвістичний орнамент. Вони несуть в собі особливий дух Полісся. Мову, якою розмовляють герої її творів, можна порівняти з первозданністю неповторної поліської природи, що вражає своєю свіжістю та барвистістю. Але не лише унікальне відтворення мови приверне читача до творів авторки. Майстерність, з якою вона передає атмосферу описаного, просто вражає, а історичний ґрунт, на якому базуються певні розповіді, примушує глибоко задуматися про корені наших сьогоднішніх проблем. Адже тематика творів різноманітна й охоплює часовий проміжок від 30-х років минулого століття й до сьогоднішніх днів.
Думаю, багато розповідей є автобіографічними, але є й ті, які не мають до авторки безпосереднього стосунку, та все одно вражають своєю щирістю та реалістичністю. Їх вона могла почути з уст своїх рідних та близьких й з притаманною їй майстерністю передати на письмі. Є тут і щемкі історії про минувшину, а є й новели на сучасну тематику. Тож навіть найвимогливіший читач знайде для себе щось цікаве та захопливе.
Ще однією з особливостей книжки є те, що наприкінці подано глибокий фаховий аналіз поліської говірки, яку використала у своїх творах Олена Лотоцька. Його зробив український мовознавець, професор Волинського Національного університету ім. Лесі Українки Юрій Громик. Він дуже глибокого і ґрунтовно розʼяснює застосування багатьох фонетичних особливостей поліського діалекту та його лексичне багатство. Тож це може бути цікавим навіть фаховим філологам та мовознавцям. До речі, щойно у Фейсбук мені на очі потрапив допис Оксани Забужко про те, що зараз люди щораз більше вертаються у мовленні до своїх діалектів і що це теж одна з перемог, яку ми здобуваємо в процесі нашої боротьби з ворогом. Люди починають усвідомлювати, що локальна говірка – це не «село забите», а збережене багатство рідного краю. І це неймовірно круто! Тож Олена Лотоцька зробила неоціненно велику роботу, зафіксувавши у своїх образках лінгвістичний скарб свого рідного Полісся.
До слова, пані Олена теж має філологічну освіту. Мабуть, саме це і дозволило їй так майстерно передати на письмі те, що вирізняє її земляків з-поміж інших етнічних та лінгвістичних груп українців. Вона ввела у свою книжку діалектичні особливості поліщуків дуже обдумано, органічно та доцільно, щоб не створити проблем тому читачеві, який ніколи не чув цієї говірки.
Але сьогодні ані мовознавство, ані письменництво не є основною діяльність Олени Лотоцькою. Нині вона служить у Збройних Силах України. Тож це заслуговує на особливу повагу та вдячність. І найкращою подякою їй може бути увага до її творчості, та зокрема до збірки «Ангели в намистах».
Я в захоплені від цієї книжки та від творчості авторки загалом. Це одна з найкращих збірок короткої прози, яку мені колись доводилося читати. Твори Олени Лотоцької здатні збурювати найширший спектр людських емоцій. А ще вони наповнені глибокою мудрістю, яку авторка почерпнула з прадавніх джерел поліського краю. Прочитайте їх і ви переконаєтесь, що я не обманюю. «Дальбу присяльбу».
Галина Новосад
