Культура

«Шия», якому симпатизував Мушкетик…

Ви всі покинули мене.
Втонули, втанули, як тіні.
Та правосудний промінь жне:
Він вицінить, і дожене,
І просвітлить або зітне
В цій іспитній лихій годині.

Всього ж було – на цілий світ
Пустих обітниць, клятвоблуддя…
А де ж ви нині, серед бід,
Коли вселенський недорід
Збира страховисне полюддя?..

Я не побрижу ваших цнот.
Ви живете. Є хліб. І хата.
Який це раб яких чеснот
Живе за себе — і за брата?

А я дивуюся дурний…
Так не дивуй хоч ти, дорого,
Що не знайду тебе як стій,
Що я сліпий…
що досвіт мій
Світається з плачу німого,
Що втрат свинцева оболонь
Мене накрила в середвесні,
Що перехресний б’є вогонь
Мої дороги перехресні…

(Олександр Яровий. Небо в нетрях. К. 1995)

Вперше Олександр Яровий (1970-2018) прийшов до нашого аспірантського житла весною 1992 року напідпитку. Прізвисько «ШИЯ» за ним вже тоді міцно прив’язалося. А потім були смолоскипівські семінари і спілчанські зібрання. Мушкетик симпатизував Олександрові, в передмові до першої збірочки висловлював свої сподівання на його творчий розгін.

Мав з ним перманентні зустрічі й розмови. Він писав відкритого листа мені в «ЛУ». А потім хтось мені сказав, що Яровий допився до клінічної смерти і після того, як «воскрес», змінився, став дияконом московської церкви, не залишаючи викладання в університеті.

Десь за рік або два до Майдану Гідности я випадково зустрівся з ним недалеко від Жовтого корпусу. Яровий знітився якось, щось прошепотів на моє привітання і бочком напівзгорблений зник. Я не здивувався. Я вже не дивувався нікому. Гарт літпроцесуальної внутрішньої боротьби дався взнаки.

Що його змусило виписувати ворожі заклики проти студентських протестів, не знаю і вже не цікавлюся. Він мав шанс відбутися українським автором з трагічним світовідчуттям. Зафіксувався в пам’яти як світоглядний колаборант і зрадник.

Останні роки, коли його вигнали з київського університету, прийняли в московському, — гадаю, був завербований. Його смерть від інсульту наприкінці вересня 2018 нікого не зачепила. Навіть, якщо його прибрало всесильне ФСБ як використаний матеріял.

Але похований в Києві…
Земля, проти якої бунтував і яку зрадив, надала йому останній притулок. Чи стане він для нього вічним спочинком, — не скаже ніхто. А слово його залишається як відгомін поколіннєвого розпачу і тривоги ранніх дев’яностих.

Ми не зрозуміємо нашої драматичної історії, якщо не зберемо всі свідчення. Навіть свідчення тих, які не витримали або під тиском обставин, індивідуальних чи суспільних, зрадили українській ідеї, випаливши власну автентичну серцевину. Тільки осмисливши і проаналізувавши, станемо сильніші. Іншого шляху немає.

Євген Баран

P.S.
Дивовижно, але я нині виставив його прогноз на літературу 22-річної витримки. Як не дивно, у творчості колаборантства нема. Є в особистому та в політиці. Се згубний вплив Бориса Олійник та Дмитра Іванова.
Яровий був скорше пристосуванцем, копитником і дуже самотнім. У ньому було два чоловічки. П’яний сміливець, козак. Тверезий український радянський письмак. Не маю зненависти до него. Тільки удячність і жаль. Рік ув одній кімнаті гуртожитла (поет і поеток) дав мені неоціненний досвід та роман «Масло на Хлібі», де я використав усі Шиїні мовні новотвори. Та й таке.

Роман Кухарук

… Роль Дмитра Іванова ще треба дослідити. Нині сего чоловіка не чути…

Євген Баран

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.