Саме у Великодню Суботу почала читати роман «Смарагд» Валентини Мастєрової. О шостій ранку, бо прокинулась за звичкою рано, хоч був вихідний. Я не читала — я там була, я перенеслась у село, де ріс маленький Даньо, де він плакав і страждав від жорсткості і черствості дорослого світу. Лиш баба Маріуца була острівком любові для молого хлопчини, якого життя не щадило з самого малечку.
Авторка так майстерно описує колорит села, місцевості, інтер’ єр кімнат, характери і образи персонажів, що читач таки направду переноситься в той час, і бачить перед собою живих людей.
Особливо вразив Афганістан, який мені був незнаний. В школі цю тему вивчали поверхнево; та й потім не заглиблювалась у тему цієї війни. Читаючи, наче дихала пекучим повітрям 
далекої країни, аж відчувався на зубах пісок, настільки авторка вміло описує! Вражають деталі, обізнаність військових перепалок, а головне — людина. У своїй величі духу, любові та стражданні. Війна ламає, не дивуєшся, чому починають солдати пити алкоголь і колоти наркотики… Сум і страх, але поруч, пліч-о-пліч – подвиг, дружба, вірність.
Данило ризикує життям заради товариша. Стає калікою. Не знав материнської любові, виховувався жорстоким батьком і мачухою; «проданий» циганським побратимам за зятя; вигнаний з технікуму, а тоді армія – війна, Афганістан. Невидимою ниточкою його охороняє любов (вже тепер покійної) рідної матері Ізабели (яку вигнав чоловік, батько Дані, з дому), і молитви баби Маріуци.
Здавалось, що далі? Що може бути гіршим? Даньо стає ченцем Смарагдом-Варфоломієм. Але навіть у церковних колах немає миру, навіть там зазнає расової дискримінації (адже він має циганське коріння). Шлях людини у житті, у світі, у пошуках себе і Бога.
Про що цей роман? Про війну? Про мир? Про кохання, зраду чи дружбу? Це роман про все. Це роман про кожного з нас. Його читаєш буквально, його читаєш і між рядками знаходиш відповіді на складні життєві запитання.
В час, коли в світі війни, поділи на раси, ранги і чвари у релігійних конфесіях, а в сім’ях насилля, – авторка цим романом, наче злітає над бедламом світу, і показує, відкриває кожній людині, що є щось набагато більше, вище і глибше за все – і це Любов і Прощення. У світі гріха, де кожен падає, забруднюється, гнівить Бога — є надія, бо за родинним столом зібрались брати і сестри, бо прийомні сини змогли простити жорстокість мачухи і понівечене дитинство. І це вражає!
І сам хочеш ставати схожим на героїв книжки — простити і любити, попри всі рани і ножі. Згадала Віктора Гюго, який сказав, що “Милосердя стоїть вище за справедливість, а Любов – вища за закон”.
Одного разу, торкнувшись творчості В. Мастєрової, вже не уявляю без її імені української літератури. Адже вона і є одним із тих світичів і стовпів, на яких тримається нація!
Неля Дриботій
