Я пригадую, як до наших сусідів – родини Бесединських – приїхав у гості молодий вчитель з Котелеве Василь Васкан. Він сидить у кімнаті на дивані, а у нього на колінах сиджу я. І цей спогад, серед інших, супроводжує мене протягом усього мого життя, щойно я пригадую дитинство. Це було давно, тоді Проспект Незалежності у Чернівцях ще називався вулицею Чагорською.
А нині виповнюється 80 років панові Василеві. Я навмисне пишу куцо «панові», бо не зможу перелічити всіх поважних статусів, які він заслужено здобув, здобуває й ще здобуде.
До того ж, для всіх, хто з ним спілкується, визначальнішою завжди буде його соціальна роль, яку він наповнює протягом життя всіма своїми талантами. А їх – неміряно!
Я намагаюсь уявити ту першу нашу зустріч, але вже у сучасному виконанні: я на колінах у Васкана. Хто знає Василя Васильовича і мене нинішнього – мене зрозуміють… Я йду вулицею повз його дім, уявляю собі цю сцену і починаю реготати. Перехожі обережно на мене озираються…
Найцікавіше, що на ум мені спадає думка: «А Василь Васильович, за своїм молодечим завзяттям, зовсім би й не відмовився взяти участь у такій реконструкції моїх спогадів».
Здорові будьте, Ювіляре! Многая літа! La mulți ani!
Валентин Ткач,
на світлині одна зі спроб реконструкції спогадів дитинства
