Читаю Мігеля де Унамуно, роман «Туман» в українському перекладі Віктора Шовкуна (Мігель де Унамуно. Вибрані романи. Львів: Астролябія, 2012). Гадаю, один із найоригінальніших европейських письменників першої половини ХХ століття:
«Бо річ не тільки в тому, що я неминуче маю померти; річ у тому, що помирають і вже померли близькі мені люди, ті, які зробили мене й вимріяли у своїх снах. Душа мого життя виходить із мене, крапля за краплею, які іноді зливаються у справжній струмок. Бідолашні придурки, ті, хто припускає, що я живу, катований власним індивідуальним безсмертям. Бідолашні люди! Ні, мене катують усі ті, хто мені приснився, усі ті, кому я приснився і снюся. А безсмертя, як і сон, або є спільним і загальним, або не є. Я не можу пригадати нікого, кого я знав би по-справжньому, – знати когось по-справжньому означає любити його, навіть коли тобі здається, що ти його ненавидиш, – і хіба хтось пішов од мене не сказавши мені в розмові наодинці: «Хто ти тепер? Якою є тепер твоя свідомість? Чи я досі перебуваю в ній? Що сталося з тим, що в ній було?». Ось це і є туман, ось це і є легенда, ось це і є життя вічне… і це є слово-творець, те слово, яке творить уві сні»
(Мігель де Унамуно. Туман)
«Нестерпна легкість буття» (за Кундерою). Бракує її українським літератам. Пострадянські писателі зводили все до пафосу; на що ставало найталановитіших – оптимістичну трагедію.
Постомодерністи не знали «легкости буття», бо тужилися показатися инчими. Молодіж так не вміє, бо не відає, що таке література.
Отак і ходять в потемках. І все писання їхнє уподібнюється до «їжака в тумані».
Євген Баран
