Село Дрозди. Мороз, снігова віхола. Пакуємо книжки.
«У клубі нам треба бути о 9-ій, – строго каже пані Людмила. – І не дуже довго розвозити з презентацією, бо о 12-тій уже треба порати».
«Клуб?» – питаю.
«Ні, худобу».
Волочимо ноги й валізи з книжками через білі кучугури. Сусідський пес супроводить нас. Ще темно. Під ліхтарем сновигають сірі постаті, зникають у дверях сірої будівлі.
«Наша аптека вже відкрита», – зітхає пані Людмила.
«Там же написано «Смерічка», – кажу я.
«Так, вона вже зранку лікує…»
Клуб нагріли за ніч соломою, вікна сяють, сніги розносять снопи світла на всі чотири сторони. Смереки в білих шапках – як готичні храми.
«Не Дрозди, а Дрезден», – каже пані Людмила.
Вчителька Валентина, граційно скинувши з пліч шубу, розповідає про «Криничара». Я зачаровано слухаю, забувши хто це написав. Завгосп прийшов подивитися грубку, теж забувся і простояв дві години.
Відбули в Дроздах, рушаємо на Білу Церкву.
Бляшаний бусик гріє людське дихання і «задушевний» шансон.
Бібліотека-філія на околиці. Повний зал, жінки в хустках і пальтах. Клуб пенсіонерів. Розповідаю півгодини. Слухають, мовчать. Ще півгодини розповідаю. Слухають, схвально кивають головами. Ковтаю води, розповідаю далі. Слухають, мовчать, світять очима. Через півгодини зупиняюся. Мовчання.
«Може, я вас затримую?» – кажу.
«Ні, ні. Говоріть далі».
«Що говорити?»
«Що хочете…»
Друга бібліотека-філія.
Підвелася читачка: «Береш вашу книгу і, поки читаєш – наче знаходишся в якомусь захисному коконі. Злорадний світ не проникає в нього, поки читаєш…»
Третя бібліотека-філія.
Після автограф-сесії підходить молода жінка з широко розплющеними очима.
«Можна торкнутися вашої руки?»
«Можна», – кажу невпевнено і завважую, що вона незряча.
Ніяковіючи, простягає тремтячу руку. Сліпі очі спрямовані кудись у далину.
Зате я бачу, я дивлюся на її тонке зап’ястя, на дешевий годинник – залишилася ще одна бібліотека і колегіум. Двічі перейти сніг, а там, біля книжок і людей, уже тепліше…
Мирослав Дочинець
