Культура

Сьогодні помер Вахтанг Кікабідзе

Другого такого не буде ніколи… Доки наші чухалися, доки служили і прислужувалися, першим послав московію і москалів якнайдальше! Людина-епоха, наш улюблений грузин (19 липня 1938 — 15 січня 2023)…. ცათა სასუფეველი… Вахтанг Кікабідзе: «Якби народився ще раз, то хотів би бути українцем. Руками і ногами за вільну, багату і рівну серед рівних європейських народів Україну. Доки існує російська імперія, доти війна проти України не припиниться. Хочу, щоб всі ми жили в добрі та щасті за Божими законами. Ось тоді з Божою любов’ю та ласкою у нас і у вас все буде гаразд! І дай Боже, щоб нами ніколи не керували безбожники!»

До останнього подиху був по–чоловічому красивий, мав блискуче почуття гумору. Чудово співав, його дивовижно щире виконання зворушувало до сліз. Він улюбленець усіх, прекрасний ідеал і образ, який міг би слугувати взірцем кожному нормальному чоловікові. Його імідж на естраді (з далекого 1959 року) — ідеал людини мужньої, елегантної, привабливої. Він — гордість нації, адже зумів піднести свій талант на такий рівень, який ніколи не піддавався і не піддається корозії.

У Вахтангові Кікабідзе — символові честі й добра, кавказької гордості — було закладено усе найкраще. З вірою і правдою царював там, де схиляють голову не перед владою, а перед справжнім талантом. Для нього не існувало державних кордонів на всьому пострадянському просторі, прихильники його таланту ніде й ніколи не сприймали Кікабідзе як іноземця, а лише як бажану і рідну людину. Всюди, окрім клятої і проклятої московії…

Ось, що він говорив про Володимира Івасюка, Івана Миколайчука і Сергія Параджанова.

— Зачарований вашою мовою і піснями. Якби народився ще раз, то хотів би бути українцем. А щодо пісень українською, то знаю чимало ваших народних, щоправда, соромлюся співати, адже так добре не знаю мови, але замугикати можу: «Рідна Мати моя», «Розпрягайте, хлопці, коні» — таких чимало. А щодо естради, то ще на початку 1970–их співав «Червону руту». Слова її знаю від початку до кінця. Ця пісня вибухнула на всесоюзній естраді 1971–го. Чую подумки її у виконанні «Орери» уже стільки десятиліть. А все почалося з того, що «Червону руту» Володі Івасюка співали чи не в усіх грузинських ресторанах, вона лунала ледь не з кожної грузинської кватирки. Як же міг її не заспівати? Пісня стала хітом номер один відразу після виконання її на Центральному телебаченні вашими гуцулами Назаром Яремчуком і Василем Зінкевичем з буковинського ансамблю «Смерічка» Левка Дутковського (вони були у гарному національному вбранні й співали божественно) і самим Володею Івасюком. «Рута» пішла у народ досить швидко, усіма можливими засобами. Мені хтось приніс її у запису на магнітофонній стрічці. «Орера» зробила своє аранжування і співала її кожного разу, коли проходили Дні культури України в Грузії.
Знав я і Володю Івасюка. Ми не раз зустрічалися в москві. У нього було якесь особливе обличчя: одухотворене і з добрими іскорками в очах. «Червону руту» в запису «Орери» і моєму як вокаліста, на жаль, не зберегли. Недавно пробував знайти її у різних фонотеках, проте даремно… Тепер заспівав її наново. Це вічна пісня. Вона і її автор набагато випередили час. Івасюк мав Божий дар, а це така рідкість… Шкода, що українці не вберегли Володю. Він би стільки ще зробив добра…

Окрім Івасюка, любив і шанував його земляка–кіноактора Івана Миколайчука з таким же талантом і божественним виразом обличчя! Любив його, як рідного брата. Мені пощастило більше з ним спілкуватися, аніж з Івасюком. Він — неперевершений геній кіно. Володя Івасюк в українській пісні, а Іван Миколайчук в українському кіно — феномен, який з’являється раз на сто років. Я ж дружив і з Параджановим і частенько приїжджав до нього в Київ. На кіностудії імені Олександра Довженка спеціально для мене «крутили» «Тіні забутих предків» — найтитулованіший фільм світового кіно. Коли мені буває важко в житті, то завше підходжу до чудотворної старовинної ікони, яку мені подарував Сергій Параджанов. Розмовляю з нею. Сповідаюся… З часом відчуваю якесь очищення і на душі стає легше. Добре знаю і шаную Івана Гаврилюка. Любив я і Льоню Осику з його «Камінним хрестом» — фільмом, який можеш дивитися вічно і завжди знаходити для себе щось нове. Як і пісні Володі Івасюка, які стільки років слухаєш, а відкриваєш завжди щось ще незвідане.

Про війну росії проти України

— Я руками і ногами за вільну, багату і рівну серед рівних європейських народів Україну. Гадаю, така велика країна, як Україна, мусить мати власну ядерну зброю. У жорстокому світі та ще й з безбожниками при владі добрим залишатися складно. А то й просто неможливо. Я для путіна також бандерівець і фашист. Адже підтримую українців. І слава Богу. Горджуся і пишаюся цим! До речі, не можна не підмітити, як путін каже «бандерівці», робить це з грубою помилкою спеціально, як в нього очі наливаються кров’ю. Щоб принизити прізвище великого Степана, применшити його значущість. З іншого боку, висловлюючись так, вважає українців молдованами, адже «бендерівець» — житель міста Бендери.

Радянський Союз помер, проте радянська людина житиме ще довго. Особливо в імперській росії, а не в європейській Україні, яка довела, що ніколи не буде рабом. Найбільші біди і найбільші світові катаклізми, коли до влади приходять безбожники. Доки в москві не зміняться політики, нічого в добрий бік не зміниться.

Про майбутнє

— Я був шалено збиточним, і Мама зі мною мала вічні проблеми. Батько загинув на фронті, ми залишилися одні. Матуся 45 років співала в церковному хорі. Пригадую, як прийшов до неї ніби з уроків, а вештався казна–де. За віком був семикласником, а насправді вчився лише в четвертому. Перший раз на два роки залишився у третьому класі, потім — у шостому, пізніше — у восьмому. 14 років учився в школі. Мене часто принижували, називали найгіршими словами, вважали безнадійним. Влазив у різні підозрілі компанії. Добре, що не посадили в тюрму. Чого тільки зі мною не було, і яких пригод не зазнавав. Але вистояв. Бог все розумно продумав. На цій землі всім всього вистачить. Головне — не зламатись.

Ось тоді я запитав свою Матусю: «Ти ходиш до церкви, а Бога ти коли–небудь бачила?» «Так, синку, бачила і бачу, — відповіла вона. — Бог є в кожній людині. Тільки не всі це розуміють і бачать…»

Господь перебуває не в невiдомiй далечинi на небi, а, вiдстань вiд кожного з нас до Обителi Отця — не бiльше товщини аркуша тонкого паперу. Щоб пройти цю відносно малу вiдстань до Його обiймiв любовi, нам треба стати, як i Вiн, чистою Любов’ю. А не гнiвом або страхом, не корисливим бажанням. Хочу, щоб всі ми жили в добрі та щасті за Божими законами. Ось тоді з Божою любов’ю та ласкою у нас і у вас все буде гаразд! І дай Боже, щоб нами ніколи не керували безбожники!

Михайло Маслій

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.