День, місяць і найголовніше рік – «6.02. 91 г.», зауважені під загалом звичайною присвятою-побажанням на день народження «соседке Лидушке», виведені анонімом вже понад три десятиліття тому на форзаці книги зрушили цілу лавину несподіваних асоціацій. (Зважаючи, що з того часу минуло якихось 32 роки, невідомій «Лідушці» нині може бути лише 82, дай їй Боже довгих років здоров’я).
І хоча факт дарування сусідці книги, та ще й на п’ятдесятиріччя, вже сам по собі доволі цікавий для роздумів, перші думки була не про це. Не про старі благословенні часи, коли книжки було достатньо для виявлення уваги, чи про традицію подарунків сусідам. Зовсім ні. Дисонанс викликала російська мова присвяти, якою 
скористалася швидше за все таки дарувальниця, а не дарувальник, презентуючи твір українського автора. Мова про відомі «Міські історії» Анатолія Дімарова. Українського автора, якого вдалий телевізійний серіал за його творами і підприємливим харківським видавцем несподівано зробили особливо популярним.
Насправді маємо унікальне свідчення людських сподівань, можливо, навіть не до кінця усвідомлене. У лютому 1991 року Радянському Союзу залишалося існувати лічені місці. Про що тоді ще ніхто, звісно, достеменно не знав. Центральною Європою тільки-тільки прокотилася хвиля «оксамитових революцій», яка змела з її політичного ландшафту людиноненависницькі комуністичні окупаційні режими, «український слон», за образним порівнянням прибалтійський борців за відновлення незалежності власних країн, теж активно готувався злітати. Більшість громадян тодішньої УРСР підсвідомо жили в очікуванні позитивних змін.
Причому незалежно від того, завершували вони своє життя, чи тільки вступали у нього. Для одних і других це був прекрасний час великих сподівань на зміни. І це краще життя підсвідомо пов’язували з українством. Саме звідси вибір книжки українського автора у подарунок від, вочевидь, російськомовної в побуті українки такій самій російськомовній сусідці. Якщо бажаєте, своєрідний сигнал: за українською – майбутнє!
За десятиліття, які відтоді минули, ми вже знаємо, чим усе завершилося. Україна, хоча й має очевидні здобутки бодай у сфері побуту і демократичного розвитку, поки так і не змогла стати по-справжньому правовою державою, подолати складний шлях до членства в НАТО та ЄЄ. Можливо, в тому числі і через те, що подаровану їй українську книжку Дімарова, судячи з її стану, «соседка Лидушка» так і не прочитала. 
Причому у всіх можливих сенсах прочитання-пізнання.
Натомість маємо інше досягнення, яке не може не тішити. Ціни на поліграфічну продукцію поволі стають справді європейськими, а самі паперові книжки елітарним продуктом, недоступним людям із середньою українською зарплатою.
Точнісінько так, як пояснював мені колись мій дорогий однокурсник, який вже багато років займається наукою в Європі за європейські гранти. П’ятнадцять – двадцять п’ять євро за книгу, і українські її вже майже наздоганяють, нормальна європейська ціна. Хто не може її заплатити, повинен записуватися до бібліотеки і брати книжки там. Або купувати за доступними цінами на книжкових барахолках. Так я це роблю я. На доданому фото, наприклад, мій букіністичний улов за останні тижні.
Особисто я вбачаю у цьому суцільні позитиви. Перегони за суперсучасними новинками ми все одно рано чи пізно програємо, натомість у гонитві за ними є шанс проґавити щось справді вартісне. Стільки ще не прочитано з Манна, Франка, Золя, Кримського, Діккенса, Самчука, Конрада і Кортасара, Первомайського, Гуцала або Дрозда, Гамсуна і Селіна, а скількох фантастично прекрасних, давно прочитаних авторів хочеться перечитати з новим розумінням життя. Остерігаюся окреслювати навіть приблизний список.
Напевно, саме так і працює ця система. На якомусь етапі читацької практики, незалежно від цін на книжки, кожен читач у кожному поколінні просто перестає гнатися за новинками, за модними (тепер треба казати соцмережними авторами), полишаючи оцінку переваг їхніх творів наступникам. А сам тим часом повертається до настояних у віках авторитетів.
Майже напевно, що хтось із нинішніх авторів, з часом так само поповнить їхні ряди. Але оцінити їх по заслузі зможуть вже тільки наші наступники. Які так само, як зараз ми, на якомусь етапі читацької практики, незалежно від цін на книжки, просто перестануть гнатися за тодішніми новинками, полишаючи оцінку їхніх переваг вже своїм наступникам. Самі ж повернуться до читання тих авторів, за книжками яких нині вже не хочу стежити я.
Юрій Чорней
