Паска того року була травнева, вже тепла. Біля нашої хати цвіла старезна розчахнута слива. Цвіла – і ніби соромилася того цвіту. У болоті через дорогу жовтіли півники. Верби погнали гіркий сік. Дід ходив по двору, час од часу приставляв долоню до чола й дивився на сонце – не знаю, мовляв, вірити тобі чи ще ні. Баба вже напекла пасок і застелила на столі під образами свіжу скатерть. Вогонь у печі знемагав, домучувався під заслінкою.
– Понеси ось Палажці. Робить же однаково нічого не можна, – баба простягла мені кошик, акуратно накритий чистою шматинкою. – Там крашанок я поклала, пасочку поставила. Хай. Хтозна, чи вона сей год пекла.
Поки я дійшов на інший кінець села, до бабиної троюрідної сестри, усе зчервоніло. Здійнявся тривожний вітер – носив піщугу, ворушив квіття й зілля, діставав моє горло крізь високий комір легкої куртки. Сутінки довкола хат напнулися так туго, що здавалося – ворухни я пальцем, дихни трохи голосніше, і вони порвуться, впустивши в околицю невідомо й що.
Палажчина хата стояла на горбику, трохи осторонь від нового великого будинку, де жила її дочка Марія. Тин, моріжок, глечики, призьба – усе не нове, все нетутешнє. Мов і немає за рогом траси, якою бігають вантажівки. Палажчина хата до всього байдужа. Стріху підпирають кілки. Вікна – мало не при землі. На дверях – клямка з позаминулого століття. Не відчиниш, не зайдеш, якщо не знаєш як. Палажчина хата заприсяглася провести хазяйку, а тоді вже падати. Не раніше.
– А заходь, – каже Палажка, хрестить мене й показує рукою в напівтемну вологу глибину. Наче в колодязь.
У хаті пахне хлібом, олією, крамними хустками. Палажка стоїть, запнута до самих брів, у масному фартуху. Під припічком поскладані чорні важкі бляшанки. А на покутті, під образами, уже стоять паски, високі й темні. Вони наче теж вітаються зі мною, але не так солодко, як бабині. На Палажчиних пасках немає білої поливи, немає цукрової пудри й кольорових магазинних присипок. Вони тільки ледь змащені олією, оздоблені допотопними лапатими квітками, а зверху в кожній стирчить гілочка освяченої верби. Я знаю, що й усередині вони не жовті, і на смак – не солодкі.
Палажчині паски сумовиті, майже прісні, згорьовані. Вони означають не те, що інші. Не радість. Радше високий празниковий смуток – воскрес, але ж розіп’ятий, спочин, але ж після тяжкої роботи, усмішка, але ж, як завжди, крізь сльози. Ці паски наче дивляться на земний час і щоденні клопоти зверху, з-під горлиць на рушникові, з-під далеких очей і суворо піднятого догори Всевишнього пальця: ми знаємо, що стоїть за радістю травневого дня. Ми бачимо далі – аж за балку, аж за тин.
– Як там тітка Марія? – питаю, але баба тільки махає рукою, стуляє губи й хреститься.
Рік тому обидві Маріїні дочки, а Палажчині онучки, уже заміжні, уже з дітьми, захворіли на рак. Спершу молодша, а через місяць і старша. Обом ще й сорока не виповнилося. Лежали в одній палаті в лікарні, а потім їх повезли додому вмирати. Не до чоловіків. До матері. Майже рік ходила Марія поміж двома ліжками, підносила донькам ліки, вичитувала в газетах рецепти, запрошувала до хати знахарок, окурювала, змішувала, підсипала. Не пособило. А після їхньої смерті й чоловік тітчин перестав хати триматися. Став потроху пити, днями пропадав у лісі, тягав дрова, курив самосад такий лютий, що ворони не витримували – падали з самісіньких вершечків. Якогось ранку знайшли його неподалік стежки. Твердо лежав на землі, розкинувши руки, приважений височезною деревиною.
Відтоді з Марії наче вийшло заразом усе тепло. Ходила – од вітру не хиталася, наче й байдуже їй було, у який бік віє, у лице чи в спину. Очі в неї висохли так, що люди соромилися зустрічатися з нею поглядом – мов і не на людину дивишся, а прямісінько у страшну відкриту рану. Топила Марія літню піч. Варила сама не знала що. Виходила щоранку з великої веселої хати з синіми вікнами, сідала на обніжку й сиділа. І нічиї слова до неї вже не долинали.
– Не слухає мене. Кажу: спечи, Маню, пасочок. У тебе ж добрі, солодкі. А вона й не чує.
– Не чує? – перепитую бабу, аби не мовчати при цих пасках, під перстом, який показує наче просто мені в серце.
– Не чує, – підтверджує баба, складає пальці для хресного знамення, але чогось не хреститься.
Я вже хочу сказати, що мені пора. Що поночі. Що мені йти через копанки – погане місце на дорозі, де щороку хтось гине в аварії. Кажуть, у війну німці там утоптували людей живцем у землю. Потім проклали трасу. Обабіч виросли тополі, рясно поцяцьковані зеленою омелою. Ідеш увечері з собакою, а вона до кожного дерева кидається та виє. І тіні обступають, танцюють, змагаються з місяцем.
Палажка дає мені в руки кошика. Він не порожній. Посередині – сумовита темна паска з вербовою гілочкою в маківці. Кілька крашанок.
– Скажеш сестрі – це од Палажки. Скажеш, шо живою мене вже не побачить. Я ось уже вмру.
– А чого це вмрете? – од несподіванки питаю дурне, аби втамувати мурашки, які чогось рясно сипнули за комір.
– Хто на Великдень помре, того Господь приголубить і розпитає…
– І що ви йому казатимете? – обертаюся й дивлюся прямо на Палажку.
– А я присунуся до його одежки біленької, – каже баба, намагаючись ковтнути тяжкий клубок у горлі, – поцілую та й поспитаю: чого він он тіки горя дав доці моїй, Мані? Хіба ж можна тіки одній людині? Поспитаю, чого діток посиротив. Оце – віриш чи ні, а їй же ж Бо – кажну ніч думаю: а шо ж він мені скаже?
Уже взявшись за холодну клямку, чую, як Палажка майже шепоче:
– І неісповідимі путі твоя, а ми, грішні…
Я Палажці не повірив. І копанки немов не пройшов, а перелетів. Спину лоскотав вітер. Услід дивилися напівзаплющені очі приземкуватої, підпертої кілками хати. І вдома нічого я не сказав. Поставив на стіл кошик, відгорнув шматину. Баба обережно взяла хліб, підважила рукою, вийняла вербовий патичок, поцілувала й понесла паску, поставила поряд зі своїми. І стояла вона там, як черниця серед наречених, як жебрачка поміж ярмарковим людом, як бідна сестра в гостях у багатої. Так високо стояла, що подих мені перехопило та й не відпускає аж по сьогоднішній день.
А через півтора тижні, на гробики, поминала Марія на кладовищі чоловіка Івана, двох дочок – Тетяну і Наталку, і матір Пелагею. Дивилася на людей сухими очима, а коли налетів із поля травневий вітер, не закуталася хусткою, як інші баби, не застебнула верхнього ґудзика на кофті. На свіжому Палажчиному хресті лежала така сама свіжа крашанка, вифарбувана цибулею. Вона трохи тріснула, поки варилася. Не крашанка, а лице, закуте якоюсь таїною. Лежить, обіперте на соснові руки хреста, щокою притулене до погребної хустки, немов до білої-білісінької одежі того, хто вже, мабуть, устиг і прийняти в пелену Палажчині сльози, і послухати, і відповісти на все, про що б вона не спитала.
Сергій Осока
