Якщо ви не церковна людина, не релігійознавець, не дослідник Святого Письма і не дурний піп вас хрестив, то не вживайте слово Пасха. Бо воно суто церковне. А ми завше вживали Паска і Великдень. І щоб двічі не вставати: цитата з Івана Нечуя-Левицького не зовсім про те, але до свят:
«Чому ви в білому, мамко?»
«Буду хліб пекти».
«То й що? Хліб же не білий, мамко. Нині не Великдень, аби пекти з пшениці».
«З чого б не пекти – то є хліб, дар божий. Ану помолимося, діти, під щасну руку: «Хліб наш насущний дай нам днесь…»
Паска того року була травнева, вже тепла. Біля нашої хати цвіла старезна розчахнута слива. Цвіла – і ніби соромилася того цвіту. У болоті через дорогу жовтіли півники. Верби погнали гіркий сік. Дід ходив по двору, час од часу приставляв долоню до чола й дивився на сонце – не знаю, мовляв, вірити тобі чи ще ні. Баба вже напекла пасок і застелила на столі під образами свіжу скатерть. Вогонь у печі знемагав, домучувався під заслінкою.
День, місяць і найголовніше рік – «6.02. 91 г.», зауважені під загалом звичайною присвятою-побажанням на день народження «соседке Лидушке», виведені анонімом вже понад три десятиліття тому на форзаці книги зрушили цілу лавину несподіваних асоціацій. (Зважаючи, що з того часу минуло якихось 32 роки, невідомій «Лідушці» нині може бути лише 82, дай їй Боже довгих років здоров’я).
