Ця стаття була написана на замовлення видавництва «Лілея-НВ» і увійшла як післямова до видання роману Василя Кожелянка «Дефіляда в Москві» 2020 року у серії «Майстри української прози» (Кожелянко Василь. Дефіляда в Москві. Роман / Василь Кожелянко. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2020. – 168 с.).
Писати про Василя Кожелянка – це збирати свої спогади і спогади інших про нього і зняти з полиці всі його книги, бо писати про нього – це про нього розмовляти і розмовляти з ним.
Василь Кожелянко – то для тієї частини світу, яка не була з ним знайома особисто. Для іншої – або Василь, або Кожелянко. І те «Василь» вимовлялося (вимовляється) так, що воно і зрозуміло було (є), що це саме про нього, про Кожелянка. Це прізвище та це ім’я – давно конотація, наповнена дуже чіткими образами, значеннями, асоціаціями, відчуттями. Письменник-інтелектуал, який однаково самобутньо проявився і в поезії, і в драматургії, і в прозі, журналіст, політичний аналітик, творець української альтернативної історії. Також це круті сходи у приміщенні, де розташовувалася редакція ґазети «Час», яку Кожелянко з Петром Кобевком заснували 23 серпня 1990 року (така подвійна символіка). Це його колонки з політичною аналітикою в «Молодому буковинці». Помітно не вистачає зараз його погляду на те, що відбувається.
Ще Кожелянко – «Pink Floyd», «джінси», неймовірна усмішка, велика педантично впорядкована бібліотека, яку можна простежити в його книгах.
А ще Кам’яна – буковинське село, в якому народився 1 січня 1957-го, в якому жив і в якому помер 22 серпня 2008. Хата у Кам’яній відтінку лазурово-блакитного, як Потойбіччя, яку побудував дід Василя, теж Василь – він навчив онука читати, передавши, очевидно, у процесі того таїнства та з генами багато всього, що Кожелянка створило, зібрало, що робило його сильнішим, що трансформувалося у тексти – таки справді геніальні, які писав принципово від руки, сидячи за столом з двома пачками паперу (одна – для нотаток, друга – чистовик). Напевно, тому він так тримався тієї хати, обійстя, бо вони врівноважували його, структурували, підпорядковуючи своїм давно налаштованим ритмам. Це сад із золотими 
ранетами, про які писав, які любив і пригощав ними тих, кого любив. Може, це саме той сад, в який внадилася Жар-Птиця – спочатку красти золоті ранети, а потім залюбилася в думки Василя і прилітала їх слухати.
Ця конотація, звісно, наповнена книжками Кожелянка. «Терновий іній» – перша поетична збірка, з якою у 1992 році переміг у такому престижному тоді «Гранослові». Вже авторська передмова до неї вказувала на те, що поет цей не із портрета з радянської хрестоматії виліз. А абсолютно авангардистський «Білий і рудий» (1994) отим своїм «я / пікассо-бойчукістсько-юрковинничукістсько / сальвадородаліст / (при тому демократ) / працюю над проектом / гранітного фаллоса / як пам’ятника / вирішення національних проблем» раз і назавжди позбавляв цноти молодий філологічний щойнопострадянський мозок, інсталюючи в нього раніше не знані контексти і концепти.
За рік, у 1995, з’явилася збірка «Семибарвний кінь», яка свідчила про зміну авторського світогляду, про те, що творчий інтелект письменника шукав інших способів вираження і промовляння. Наступна поетична книга, «Як учив Кожелянко-цзи», вийшла аж 2007-го. У ній жодних пошуків – цілком сформований світогляд, світовідчуття людини, якій є що сказати, і вона каже, а ви можете бути, а можете і не бути її слухачами: все залежить від рівня читача та його мотивації. Це остання поетична збірка Василя. З першою її поєднують хоку, які наче точки в системі координат Василевого життя. І саме хоку знову виринули вже після смерті Кожелянка – книжкою «Колір серпня» (2015), в якій зібрані віднайдені його друзями ці трирядкові концентрати думок. Її кімкідуківська структура, за порами року, відповідає тим ритмам, в яких жив Василь у своїй Кам’яній.
П’єси. Про них говорять зовсім мало. І дарма. Адже це також явище. І ті, які створені у співавторстві з Володимиром Сердюком – зокрема «Пластиліновий метал», абсурдистські «Лізикава» та «Гільйотина», в якій авторам вдалося дуже точно показати перебудовні і постперебудовні реалії, тогочасну людину з її вростанням у нові умови та можливості, контроверсійність процесів, які супроводжували болісне вибруньковування незалежної України. Повертаючись до тієї п’єси, чітко усвідомлюєш, що досі ми рухаємося зачарованим колом. І написана Василем Кожелянком ще 1982 року п’єса «Мильна булька і реактивне шило». Цей текст виразно постмодерністський – так символічно створений у рік смерті Брежнєва та Епохи застою. Дивні вибрики Долі, але саме Епоха застою обрамила творчість Кожелянка: у 2007 році він написав роман під назвою «Діти застою», рукопис якого знайшли вже після смерті автора. Твір вийшов у 2012 році. Але чи прочитаний він (ідеться не про граматику, а про смисли)?
Містика промовляння Кожелянка його книгами вже по смерті почалася романом «Ефіопська Січ», виданим 2011 року. Це твір, написаний у жанрі альтернативної історії, який, власне, найбільше і асоціюється з творчістю Василя Кожелянка, адже славу йому приніс перший, і однозначно вибуховий, його роман у цьому жанрі – «Дефіляда в Москві» (1997). Потім щороку виходили нові такі вже очікувані читачами «Конотоп», «Людинець», «ЛжеNostradamus», «Котигорошко», «Тероріум», «Чужий» (книга новел у жанрі альтернативної історії). Марно історики трохи зневажливо ставляться до альтернативної історії, адже насправді вона є спробою закрити незакриті ґештальти, пропрацювати історичні помилки задля того, щоб вибудувати більш ефективні стратегії подальшого 
розвитку, вона, вимальовуючи моделі можливих поразок, катастроф, дає можливість їх уникнути. Альтернативна історія дуже не випадкова в творчості Василя: тут поєдналися письменник, політичний аналітик, людина, яка дуже добре зналася на історії.
Очевидно, в історії Василь шукав відповіді на питання, які ставила сучасність. І прокопувався дуже глибоко. Про що свідчить його роман «Третє поле», в якому спробував осмислити трипільську цивілізацію.
А ось його «Срібний павук» – це твір європейського буковинця, яким Василь був завжди (очевидно, позначився правильний вплив на нього діда). Він фіксує Чернівці і Буковину в той момент, коли цей край ось-ось мала переламати через коліно радянська система, і зрештою та тріщина на її хребті надовго відмежувала Буковину від Європи, та й досі не дає випростати спину.
А от філософа в Кожелянкові відкривають не лише його хоку, а й книга малої прози «Логіка речей». Головний персонаж твору «Вино» впродовж тривалого часу писав онтологічний трактат. Помираючи, він попросив спалити його працю, завершуючи прохання словами: «Бо все не так. Я не знаю як. І ніхто не знає».
Імовірно, що Василь вже знає. І ймовірно, що там, де він зараз, і справді кращий світ. Але однозначно, що без нього цей світ став порожнішим. Так, є його книги, які можна перечитувати, є їхні читачі, з’являтимуться нові. Але так хочеться зустріти його випадково на одній із чернівецьких вулиць і говорити провсенасвіті. Або сісти поряд з ним на сходах його хати в Кам’яній. Вдихати аромат золотих ранетів. І розмовляти з ним. Чи мовчати…
Інга Кейван
