У мене є така чарівна валіза…Коли на душі паскудно, я врубаю і «залізаю» до тієї валізи. Там мої дитячі, чорно-білі, плівкові фото. Мій скарб.
… Одного разу, коли мені було років п’ять, мене поголили налисо. Здається, я підхопила лишай, чи воші — х/з, в дитинстві, скільки себе пам’ятаю, я безперестанку тягалася з бездомними, шолудивими котами і собаками, а все літо, з травня по вересень, жила з мамою на дачі (де так само вовтузилася з бродяжками усих мастей).
Мама працювала коректором у видавництві «Радянський письменник» і з огляду на те, що в мами, крім мене, було ще двоє дітей, верстку на вичитку їй дозволяли брати додому. Тому у травні ми переїздили на дачу, а тато їздив у видавництво і брав коректуру — мамину роботу, і в місто вона, таким чином, не їздила…
І ми все літо, безвилазно, жили в раю – в дачному кооперативі Академії наук, в «Академсадах», де я щороку на кілька місяців зливалася в одне ціле з маминими жоржинами, вечірніми вогнищами з печеною картоплею, з липневими несподіваними грозами, зі скошеною травою, якою тато на Трійцю засипав увесь двір і наш дачний будиночок, з халабудами, зробленими з гілок і бур’янів, з обдертою з вишень живицею, в яку ми вгризалися своїми молочним зубами, з грізними хрущами, іграми в козаків-розбійників, з ранковим, у росі, білим наливом, із зозулею далеко в лісі, з червневим соловейком, бузковими присмерками, з велосипедом «Україна», на якому я їздила, просуваючи ногу під раму, з маминими подругами, які приїздили з вином і розповідали мамі про своїх невдалих коханців, із бутлями з татовим домашнім вином, під чиє булькання я солодко засинала щовечора, з нічними посиденьками дорослих, з яких нас, малих, нещадно проганяли, із нічними метеликами, які билися своїми ніжними крилами об гарячі лампочки і яких мені було так шкода ets, ets, ets — тим, чим я жила усі ніжні роки мого дорослішання і що, врешті-решт, й сформувало мене у мене нинішню…
Коротше, історія умалчіваєт,чому одного прекрасного дня мене повели в «Чарівницю» і поголили машинкою все моє шовкове, попелясте волоссячко…
От такою ви мене й бачите на фото. Коло мене стоїть мій друг дитинства, Саша Новіков і його бабуся Марія… Ми, взагіло-то, з ним однолітки, але, бачте, дівчатка завжди випереджають хлопчиків у розвитку. Зате тепер він височенний та ще й прекрасний художник…
А я була лиса, рожевощока, пухкенька і дорослі, бабачи мене, починали кудахкати, щипати мене за щоки, цьомати в лисину і приказувати, яка ж я гарненька…
Та я такою і була.
І такою мене повели вступати в те літо до музичної школи. Мій старший брат тоді вчився в Душанбе, на арабській філології. Він привіз мені звідти тюбетейку – розшиту шовком, підбиту бархатом, абсолютно мистецьку річ, вона і зараз у мене є.
На мою лису голову посадили ту тюбетейку, одягнули в сарафан і повели в музичну школу, яку за свої гроші, точніше, на свою сталінську премію, у Голосієві, для українських дітей, збудував Максим Тадейович Рильський – що не завадило, втім, кілька років тому той абсолютно казковий, повністю збудований із дерева, будиночок продати і переробити в голімий готель.
Словом, я пригадую, як зайшла в екзаменаційний клас – щаслива, лиса, усміхнена, рожевощока, у тюбетейці, і заспівала, вкладаючи в той спів усю свою п’ятирічну душу, «В траве сидел цузнечик…»
Мене, звісно, прийняли до школи – і я знову поїхала на дачу, до вересня. До свого друга Саші Новікова, до маминих жоржин, до білого наливу у росі, до бузкових присмерків і липневих гроз…
До щастя – беззастережного і безмежного.
Яке і зараз мені пахне з тієї моєї чарівної валізи. І до якого я так хочу доторкнутися – але, на жаль, вже не виходить.
Галя Плачинда
