Культура

ТАМ, де СЛОВО дихає…

Їду в Бучак. До Затуливітра. Володимира Івановича. Майже 17 зим тому, 2003 року, на Водохреще, поховав українського поета в давньому наддніпрянському селі (Канівщина), на горі Козацький Шпиль…

Затуливітрова могила…
Затуманені, почасти покинуті хати. Без світла-хліба. Люди (не густо їх тут, одиниці), мої вірні друзі. Сергій, Олекса, Олена, Сергієва мама, тутешня біла відьма, Оля, з маленькою Яриною, Сергієвою донькою.

Затінений далекий Бучак.
Українська «камчатка». Збираються-рубаються дрова. З неблизької глибочезної криниці носиться — зуби ломить — вода. Розводиться вечірній вогонь. Надворі. Вариться живий куліш. Далі — вогонь у хату.

І де доведеться — на шматках, паперових кусниках — пишеться. Тут дуже легко мені пишеться. Слово дихає. Тоне в мокрому листі. Пахне.

Далі — на Канів. Черкаси.
До університетського друга, Олександра Хоменка. Там затишні милі кав’ярні. Широчезні, на сирий пісок, береги Дніпра. Доконечно все шліфується-огранюється. Вбирається в поезію нове.

Між тим, до рідних, у Скадовськ, задорожитися. Сашку, брата по мамі, цьоцю Галю, хрещену маму мою, дядю Юру, побачити. Поки ще ЖИВІ. Гроно винограду, на вино, вирвати. На Джарилгач — найбільший острів у Чорному морі — на «Ольвії», під вітрилами (брат капітаном, на яхті) сходити. Кілька свіжих рядків, на поезію, покласти.

Оце власне й усе, що забажалося, сказати.
БУДЬМО!!!

Олександр Сопронюк

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.