Захотілося щось прочитати/перечитати з домашньої бібліотеки. Одне з багатотомних видань у товстій палітурці навряд чи подолав би, тож рука навмання торкнулася корінця трохи «худішої» книжки, що лежала в окремому стосику. Нею виявилися «Прапороносці» Олеся Гончара. Не пам’ятаю, як ця трилогія опинилася у моїй бібліотеці, а от те, що не купував її спеціально, – пам’ятаю точно.
Не було потреби, тому що проштудіював цей літературний твір, як кажуть, уздовж і впоперек ще у школі. Мабуть, колись його вручили мені як делегатові якоїсь конференції або ж хтось із друзів-видавців поклав до подарункового набору (серед інших ходових книжок).
Перечитувати роман, наповнений, за висловом дослідниці Тамари Гундорової, «оптимістичним соціалістичним кітчем», звісно, не став. А от погортати його сторінки, щоб віднайти фрагменти, котрі раніше розбирали на цитати і крилаті вислови, і спробувати адаптувати їх до сьогодення, було, справді, цікаво.
Передовсім відомий вислів, який, на думку тієї ж Т.Гундорової, лишається міфологемою, що заявлена на 
початку роману «як основний ідеологічний код тексту»: «У справедливих армій доля завжди прекрасна!». Пам’ятаєте? Уже навіть у ті часи, коли ми вивчали цей твір у школі, зримо відчувалася невідповідність отій «справедливості» – події 1956-го в Угорщині і 1968-го у Чехословаччині, під час яких радянська армія «відірвалася» по повній, красномовне тому свідчення.
Чомусь переконаний, що якби автор цього вислову дожив до наших днів, він обов’язково (ні, не переписав) перефразував би його. У нього, як і у всіх нас, справедливою, найсправедливішою, безперечно, була б українська армія, яка нині відчайдушно бореться з «другою армією світу», відстоюючи державний суверенітет і територіальну цілісність України, несе синьо-жовтий прапор Перемоги у визволені від окупантів міста й села.
Або візьмімо глибоко філософську думку Черниша (одного з персонажів «Прапороносців»), висловлену ним під час зупинки на ночівлю «у похмурого румуна, в хаті, повній дітей, курчат і бліх»:
«– Після цієї війни люди повинні стати нарешті… людьми».
Про таке мріяли люди 78 років тому. А хіба не такі самі сьогодні сподівання і у нас, тих, хто зазнав страждань і поневірянь внаслідок повномасштабного російського вторгнення? Ця війна наочно показала, хто є хто серед наших співвітчизників – хто одразу ж пішов на фронт добровольцем, а хтось, перевдягнувшись у жіночу спідницю, драпонув за кордон або ще гірше – став зрадником, колаборантом, хто останню гривню віддає на допомогу ЗСУ, а хтось наживається на цьому.
Після цієї страшної війни ми, справді, нарешті маємо стати… людьми. Інакше й далі будемо ходити колами по історії…
Ще одна репліка Черниша, кинута у бік чабанів-румунів, які «зігнувшись у три погибелі, виходять на шлях канючити тютюн», варта уваги:
«– Чого ви гнетесь? – не міг байдуже на них дивитися Черниш. – Випрямтесь та ходімо з нами!».
Сьогодні, як відомо, Румунія є одним із надійніших наших сусідів, союзників по боротьбі з російською агресією. А от, брати-грузни, на жаль, досі гнуться і ганьбляться перед росією…
Можна ще багато чого «нашкрябати» у лірико-філософському романі-реквіємі Олеся Гончара. Але насамкінець наведу лише фрагмент знаменитого «спічу» колоритного бійця-українця Хоми Хаєцького, виголошеного ним у залі захопленого угорського парламенту (до слова, мені двічі – 1978-го і 1998-го років – пощастило побувати на екскурсії у парламенті Угорщини):
«– Міністри… Гей, ви, міністри! – гукає боєць на пусті місця палати, ніби там уже справді стояли перед ним ватагою міністри. – Ходіть-но сюди, маю з вами бесідувати. Буду свого допевнятись. Отже, фашистів ми допіру виперли в Дунай. Місця вам вільні. Будь ласка, мерсі, займайте… Але знайте, що тепер Хома не захоче, щоб ви знову гнули фашистську політику і загинали її на війну. Хіба дарма я всю Мадярщину до самого Дунаю своїми шанцями перекраяв? Хіба дарма не вернулись у нашу Вулигу Олекса, і Штефан, і кум Прокіп? Ні, ой ні… Тепер я буду пильно до вас прислухатися. Не захочете жити миром та ладом – буде вам гірко, як сьогоднішнім фрицам. Не посміхайся, Ференц, не суши до мене зуби. У мене ще в самого такі, що цвях перекушу. І рука ще не мліє. Та й сини ще дома ростуть, червоні, мов калина, та дужі, як дубці! Я їм пишу, аби ся дивили з нашої Вулиги і на Дунай, і за Дунай, і на весь білий світ»…
Ой, твоя правдонька, Хомо! Свята правда! Жаль лише, що деякі сучасні політики (у тій самій Угорщині та й деякі наші, доморощені) забули твій заповіт-настанову, а історія їх нічому так і не навчила. Може, тому, що вони погано вчилися у школі?
Григорій Южда
