Культура

Стиглі вишні Володимира Земляного

До музею «Літературне Придніпров’я» надійшла невеличка частина архіву самобутнього поета, журналіста Володимира Земляного (1963 – 2020). Зберіг його і передав музею приятель Земляного письменник, краєзнавець Микола Чабан, який у 1980–1990-і роки працював разом з Володею у видавництві «Зоря».

Особливу увагу привертають рукописи, машинописи ранніх віршів Володимира Земляного, які пізніше увійшли до першої поетичної збірки «Петриківська вишня», що побачила світ у дніпропетровському видавництві «Січ» 1991 року. Основу збірки склали поезії про рідну Петриківку, традиції та історію краю, вірші, присвячені землякам, спогади дитинства.

Серед архівних матеріалів і статті про Установчий з’їзд Народного Руху України, делегатом якого був Володимир Земляний і матеріали про перебудовчі процеси у краї, які він готував для неформальних видань «Форум» і «Жорна», до творення яких був причетний.

Аби уявити неповторність і щирість поетичного голосу Володимира Земляного — декілька його віршів…

ПЕТРИКІВКА

В житах загубилась, немов
перепілка,
Довкруж насадила зелені
сади.
Із далей яких скажи,
Петриківко,
Жар – птицею ти прилетіла
сюди.
В барвінок і ружі убралися
хати,
Любистку й калини
буяють кущі
І дядько, закінчивши
грядку сапати,
Малює той квіт на папері
душі.
Як вечір загра в калинову
сопілку
І світло чарівне
поллється згори,
То зійде не місяць –
червона тарілка,
Яку розписали славетні
майстри.

***
Андрію Пікушу

Згадай, Андрію: тихо смеркло,
Застигло озера свічадо,
І сонця блискітки померхли
Серед черешень твого саду.
Аж ось і північ. Дика качка
Крильми над плесом лопотіла,
А свічка нашої балачки
Усеньку ніч палахкотіла.
Слова згоріли, як воскові,
Та проявляє пам’ять плівку,
Де зізнаємось ми в любові
З тобою вдвох до Петриківки.
На ній ні кольору, ні звуку,
Лише розмов приємний трунок.
І ти згорнув на грудях руки,
Неначе сплів із них малюнок.

ПЕТРО КАЛНИШЕВСЬКИЙ

Коли козацькі винесли клейноди
І перейшли невидимий рубіж,
То стала з ласки царської свобода
В козацькім серці, мов турецький ніж.
Та ж воля – не дарована перина.
Вона гуля одвік без кунтуша.
І обвела цариця Катерина
Навколо пальця батька Калниша.
А що якби не винесли клейноди
І рубонув ти шаблею навскіс?
Чи більшої діждалися б свободи,
Чи менше пролилося б крові й сліз?
А може, думав: «Змилоститься доля,
За всіх один відмучуся, як перст».
Тому й прийняв даровану неволю –
Поклав на плечі соловецький хрест.
Там, де туман лягає квітом вишень,
Якими обсадив свій хуторець,
Ти замолив гріхи перед Всевишнім –
В’язниці соловецької чернець.
А навесні, коли розквітне гілля
В густих садах нащадків козаків,
Заплачуть, батьку, вишні твої сіллю,
Густою сіллю рідних Соловків.

КАЗКИ ДИТИНСТВА

1.
Повернувся додому на спомин.
Тепла хата… Прокурена піч…
Домовик, заховавшись за комин,
Розперезану слухає ніч.
Як любили ми вдвох гарцювати!
Марно мама вечеряти зве…
…Піч розібрана. Порожньо в хаті.
Гріє ребрами дім парове.
Мама каже: зимової хвищі,
Коли вдарить морозом об лід,
Домовик на холоднім горищі
Тихо плаче в старий димохід.

2.
Стигне вечір калиново,
Браму сонця зачиня.
Хмари чорної корова
Дожувала промінь дня.
Затулив зі страху очі:
Наставля корова ріг…
Тихо ллється казка ночі
Сном дитячим на поріг.

3.
Мені в дитинстві снились коні
На голубім, казковім тлі.
Вони між трав у дикім гоні
Скажено мчали по землі.
Хотів спинити їх руками,
Лискучі гриви заплести.
Але вони зникали снами,
Щоб знову в сон мені прийти.
Та все відснилося з роками,
Та знову хочеться мені
Спинить дитячими руками
Казкових коників у сні.

4.
А вже сонце в легкій напрузі
На вечірнім спинилося прузі.
І здається мені, що знову
Мати пісню співа колискову.
Мов би знов я хлопчисько маленьке,
Що до рідної горнеться неньки,
І, набігавшись коло хати,
Засинає з цукеркою: «Спа – ти..»

Світлана Мартинова

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.