Завтра Борисові Харчуку виповнилося б 90 років. Мій тато є гарним прикладом того, в якому дивному стилі працюють літературознавці, які є моїми колегами, тому я їх мала б підтримувати в усьому. Однак іноді можна ж висловити певні критичні зауваги. Моя заувага стосуватиметься поняття «шістдесятництва». Якось мені одна людина прямо сказала: ваш батько — не шістдесятник.
Хай так.
У нас прийнято зазвичай усе розділяти: є герої, а є антигерої. Однак шістдесятництво стосується не тільки літераторів. Шістдесятниками були й інші укр. інтелігенти, зокрема фізики і математики, бо був це в своїй основі рух проти нового наступу сталінізму після «відлиги», рух проти політичних репресій за громадянські права.
Саме про це й свідчив лист 139, що відомий також як київський, наймасовіший лист-протест проти практики політичних процесів, написаний 1968 р. Його підписало 139 осіб. Першим стояв Параджанов. Цей лист підписало всього 12 письменників, серед яких і мій тато. Першим серед тих 12-ти був Віктор Некрасов — це щоб розуміти, що не так просто позбутися російського контексту у питанні українського спротиву, бо цього листа теж возили організатори до Москви, росіяни допомагали передати листа на Захід.
Головними організаторами листа серед письменників був Іван Світличний та Іван Дзюба. Підписи 12 українських письменників, крім названих 2 вище, можна знайти у мережі, я їх не перелічуватиму. Цей підпис вартував багато, бо репресії проти підписантів мали 2 етапи. Тато потрапив під роздачу в другу чергу — на початку 1970-х.
Мій батько не сидів у тюрмі, його навіть не вигнали зі Спілки, його просто не друкували 5 років. І почали друкувати тільки після покаяння у кабінеті Маланчука. Одначе мій тато заплатив за все своїм життям, він помер не таким вже й старим — у 56 років.
Я вже тата пережила. Мій батько був шістдесятником. Я це знаю, хоча, можливо, у нього якийсь не шістдесятницький стиль — літературознавцям видніше. Однак літературознавцям вартувало б більше уваги приділяти документам і підписам під ними. Рукописи горять, а документи іноді можуть вціліти.
Роксана Харчук
P.S.
Харчук завжди мав статус совісного письменника. Його повісті – а особливо Вишневі ночі – потверджують се. Літературознавці? Вони викинули усе, що не сиділо і не репресовано з українського літературного обігу. А дарма. Як на мене се велика духовна безгосподарність. Але хто се має ресурсно та ідеологічно робити? Держава. У неї є інституції: інститут Жулинського, Спілка Сидоржевського… Але їм не до літератури. А час іде.
Роман Кухарук