Тривожна тиша кидає додолу
шрифти готичні грубого помолу,
складає на розорі слово «Смерть».
Читай її середньовічні строфи,
учись передбачати катастрофи
хоча б на дрібку, хоч на мить, на чверть.
Прислухайся до шепотіння тиші.
Вона у повню декламує вірші,
страшні пророцтва сонної біди.
Кляне і кличе магію полину,
ворожить, проклинає без упину,
малює кола мертвої води.
Але не слухай, мила, тихо, тихо,
дивись на мене, притуляйся, дихай,
забудь про все, голубонько моя.
Ось бачиш, вже зоря запалахтіла,
затріпотіли над полями крила
і чутно переливи солов’я.
***
Світанок надто темний, наче Бог
долонями закрив старечі очі.
Для чого нам це бачити удвох?
Для чого нам на двох ці кляті ночі?
Хай я вже сам дивитимусь на світ,
на це пекельне почорніле світло,
багряні маки, що лишив приліт
і ружі дикі, що в душі розквітли.
Нехай я сам дивитимусь на степ
в заграві бою, наче в вишиванці,
на цей світанок, цей холодний склеп,
де ми йдемо своїм останнім танцем
наосліп, п’янко, як у крайній раз,
коли немає вже чого втрачати.
Тобі не варто споглядати нас,
Тобі не треба нас про щось питати,
бо ранок надто темний. Ще зорі
не видно крізь Твої старі долоні.
Тобі є чим займатись угорі
чи у кутку на зламаній іконі…
Anatoliy Anatoliy
