… Чотири десятиліття тому ми стали студентами Київського університету. Звісно, були неймовірно радісними, щасливими. Правда, якщо бути хронологічно точним, то це станеться трішки пізніше, у серпні, коли закінчиться вступна кампанія, процес зарахування. Першокурсникам нашого універу пощастило, бо ми були 150-м студентським набором. Ювілейним!
У зв’язку з цим стали учасниками урочистого засідання колективу універу з участю першокурсників, яке пройшло в Палаці «Україна». Мало того, наш набір тоді «здобув» ще одну привілею – у зв’язку з ювілеєм (150-річчя КДУ) — не поїхав на «картоплю». Правда, наступного року цю «прогалину» залатали, і наш курс теж відчув «смак» картоплезбиральних (чи інших) баталій на колгоспних ланах.
Так сталося, що 1984 року за сприяння, а точніше на запрошення декана журфаку Дмитра Прилюка (того ж таки року він стане екс-деканом), викладацький склад поповнив Степан Павлович Колесник. Дмитро Михайлович, і сам практик-журналіст, практик-редактор, добре розумів, яке значення для освіти майбутніх служителів пера та мікрофона, їхнього становлення має спілкування, навчання у тих, хто вже добряче нанюхався журналістського пороху, кого газетна доля не стільки гладила по голівці, скільки добряче била по плечах.
З огляду на те, скільки часу пройшло з моменту першої розмови Дмитра Прилюка із Степаном Колесником, коли той озвучив ідею роботи викладачем, до моменту, коли він вже офіційно ним став, Дмитро Михайлович проявив не тільки наполегливість, але й сміливість. Він прекрасно знав, кого запрошує. Не просто висококласного журналіста, але й людину, котра насмілилась боротися із системою, людину, котрій рішенням найвищого керівного органу компартії України навіть забороняли працювати в журналістиці, за його сміливі публікації, за його непересічний талант і тверду громадянську позицію.
Не одне покоління журфаківців має бути вдячне Дмитру Михайловичу, що він не відступився від ідеї запросити Степана Колесника.
Вже дуже скоро Степан Павлович здобув справжній авторитет серед студентства, став фактично його улюбленцем, а для дуже багатьох – і напевно духовним батьком в журналістиці. Його матеріалами зачитувались, на них вчилися, його лекції слухали, на його практичних заняттях отримували багато корисних порад.
…Так сталося, що і ми зі Степаном Павловичем познайомилися рівно 40 років тому. Крім усіх інших чеснот, його простота, душевна відкритість сприяли тому, що ми заприятелювали. Важливо відзначити ще одну рису характеру Степана Павловича – вміння допомогти не тільки гарною порадою, добрим словом. У моєму житті він зіграв, можна сказати, визначальну роль. Тут треба повернутись у 89-й рік. Якраз рівно 35 років тому.
Ми закінчуємо журфак. Попереду останні держіспити, захист диплома, і все – самостійна робота. Несподівано переді мною, а значить і перед моєю молодою сім’єю гостро постало питання – де працювати? Гостроти йому додавало те, що ми з дружиною – ну як справжні студенти – «примудрилися» народити сина 31 травня 1989 року. Я – студент-випускник журфаку Київського універу, дружина – студентка-випускниця Кишинівського універу. Написання диплома, іспити, пелюшки, безкінечне прання та прасування – весело, нічого не скажеш. Але й нічого страшного, подолали.
Знаю, що деякі мої однокурсники дуже прискіпливо спостерігали за мною – мовляв, він практично чотири роки був комсоргом факультету, тож його керівництво факультету неодмінно прилаштує в Києві. Ні, прихильників цієї теорії я розчарував – нічого такого не сталося. Ні до кого з поклонами не ходив, нікого не просив. Тож на роботу – куди доля вкаже.
Несподівано найбільш реальним залишався варіант працевлаштування у молдовських Бендерах. Він з’явився, бо склалися за час навчання та активної комсомольсько-громадської діяльності досить дружні стосунки з одним із викладачів журфаку Кишинівського універу.
Остаточної згоди на його пропозицію я не давав, вирішив порадитися з батьком, хоча й не дуже часто це робив. Батько, давно вже покійний, не любив, та й не умів довго говорити. Вислухавши мене, він сказав лише одну фразу. Але ці слова для мене стали доленосними. Я їх запам’ятав на все життя:
— Слухай, — сказав батько, — 25 областей в Україні. Ти що, роботу собі не знайдеш?..
Далі батькові вже не треба було продовжувати, рішення миттєве – так, тільки в Україні. Рішення не вітала моя дружина, оскільки її рідні Дубосари розташовані неподалік Бендер. Але, але…
Згодом, у Києві на факультеті зустрілися із Степаном Павловичем. Він, звісно, запитав про справи. Далі, коли вислухав, здивувала його миттєва налаштованість на допомогу. Не вдаючись до деталей, саме завдяки Степану Павловичу я опинився спочатку в Полтаві, у розпорядженні молодіжної обласної газети «Комсомолець Полтавщини». Вже було налаштувався на Полтаву, як редакція одразу змінила план – «ми, мовляв, плануємо тебе направити у Кременчук, чи Комсомольськ (тепер Горішні Плавні) нашим власкором».
Все ж – я опинився у Кременчуці. Абсолютно незнайомому місті для мене, а тим паче для моєї родини. Але, користуючись улюбленою термінологією Степана Павловича, де я познайомився, пізнав масу дивовижних людей, де я провів десять справді дивовижних років.
Це була реальна допомога Степана Павловича, реальна участь у моєму житті та житті моєї родини.
«Найвища привілея, яка дається людині Всевишнім – бути причетною до добрих змін у чиємусь житті», — так говорив Степан Павлович. Говорив і діяв за цим правилом.
Дякую Вам, мій Навчителю, мій Наставнику. Пухом Вам земля, світла пам’ять…
Анатолій Гаркуша
