Зі своїм завжди по-своєму, по-домашньому, по-справжньому. Зі своїм ти наче у трибі вічності. В коконі благодаті. Тут, тепер і завжди. Своє. Це – золота година, яка зароджує і звершує день. Її не смієш пропустити. Власне, це час золотої лагідности сонця. Коли воно явить свій медовий краєчок з-поза Чернечої Гори, проміння ковзнуть кронами дубового гаю, стечуть пагорбом у річище Латориці і попливуть у мерехтливій бистріні до першого закруту, до мого берега – і долина збудиться від теплого, лагідного дотику.
А ввечері сонце гарячими пальцями визбирує їх знову, свої притомлені промені. З трави, з дерев, з притихлої ріки, з поснулого каміння, з мене, котрий проводжає його на березі дня до завтрашньої золотої години.
Своє.
Це – лавиця під горіхом у саду. Витерта до горіхового лиску, значена птахами і повита мереживом тенетника. Коли всідаєшся на неї, здається, що й янгол присідає збоку. Нам із ним є про що помовчати.
Своє.
Це – маленька опочивальня, тісна й низька, де до всього можна дотягнутися рукою, як у прадавній печері; тут немає ні картин, ні книг, ні грубки – ти нагріваєш її своїм тілом; тільки білі стіни, дощата підлога і стеля, і збіжжя, сіль та яблука під ліжком. І встояна, влежана тиша.
Своє.
Це – запах вечері, яка готується повільно й довго. І щоб подовжити цю годину, весь час підсипаєш до страви щось таке, що придасть свій смак і аромат. Усе – своє, з городу, саду, лісу, з-під шатра небесного, зі скляних карафок, глиняних дзбаників, дерев’яних шабатурок… У них замкнені духи весни, літа й осені. І ти випускаєш їх на волю.
Своє.
Це – звук вина, що після втомливого дня цідиться в погар. І колір зроненої краплини на білому полотні, що перше спиває його. І дразливо-чебрецевий пах від зігрітої в руці склянки.
Своє.
Це – години спогадів на маминій кухні. Цинамонові вечори. Печені яблука, посипані корицею, бузиновий квас, книші з ягодами. Дріжджі пам’яті піднімають історію за історією. Казані-переказані, чуті-перечуті, але з них і слова не можна викинути, як із молитви. Вони такі ж теплі і вічні. І вони не дріжджі, вони – клей родової пам’яті.
Своє.
Це – гнуте крісло біля каміна. М’які габи тепла обтулюють тебе матірною ласкою, а посвіт від полум’я розсіює спокій. І це не просто відкритий вогонь і відкрите для тебе тепло. Це – отчий світильник. Бо мурував коминок батько.
Своє.
Це – підсмажений на чавунній плиті хліб, натертий часником, скроплений домашньою оливою і притрушений розмарином. І кисле молоко в заповітному горняткові з щербинкою. Ця вечеря не для того, щоб довго жити. Щоб ніколи не вмирати.
Своє.
Це старий товстий і широкий том «Дон Кіхота». Сторінки його жовті й крихкі, мов давній тютюн. І коли розгортаєш їх при свічці, здається, що великі літери коливаються, наче лопаті вітряних млинів. І в притемненому дзеркалі бачиться на мить, що й ти, хоч і безбородий, безкінний, без лицарських обладунків, але чимось схожий на того, хто воює з вітряками.
Своє.
Це – материні і батькові слова, що річищем моєї крови перетекли вже до дітей і внуків. Потятко (пташка), дітвачок (хлопчик), парнюшок (перина), скляночка (пляшечка), лакомина (делікатес), бабовка (лялька), віллонька (ліхтарик), поливочка (супчик), паленчина (горілка), солонинка (сало), пасулька (квасоля), добрятина (смакота), дарчик (подарунок), любкання (пестощі), регула (натхнення).
Своє.
Це – в’ялена на горищі волова полядвиця, мочена допіру в горовій солі, травах і грушевій горілці. Висить чорною щукою на бантині коло кусів сала, чекає дорогого гостя. І ти чекаєш.
Своє.
Це – залишений у закуті саду пень старої яблуні, що годувала нас тридцять літ. Це – мох на цямрині криниці, якому стільки ж, як і цій воді. Це – вічна гортензія під живоплотом, яка цвіте кожного року по-іншому. Як і ми. Це – ялівець посеред двору, що проріс із загубленого птахом насіння і має крону у формі серця. Осердя маєтку. Це – кам’яні валуни під стіною, що їх не поклали в підмурівок і вони залишилися тут назавжди. Бо вони – дома. Свої.
Своє.
Це – свій чай! Націджуєш води, принесеної з Белебівської криниці, підварюєш її на тихому відкритому вогні до живого окропу. Ще живого! В горнятко кладеш пальцями дрібку зеленого чаю, що пахне болотною рибою. Накраюєш тоненькими плястерками імбир, вкидаєш дві розетки гвоздики, дві горошини духмяного перцю, окрушину мускатного горіха, кардамон на кінчику ножа, по кілька зірочок бадяну і сухих ягід калини, листок м’яти з тисянського берега. Паличку кориці встромляєш уже в окріп. І п’єш. Ні, спиваєш благодать. Обов’язково – з чашки тонкої порцеляни, яку роками не шпаруєш. Бо якраз ота тоненька шляхетна плівка на стінках і робить чай «своїм чаєм».
Своє
Це – записник у шерехатій зеленій оправі, до якого ти, як до скриньки, складаєш свої маленькі сповіді. Як отсю…
Якщо ти тут, то ти тут. Зі своїм, при собі, з собою.
Мирослав Дочинець
Із книги “Єдин. Маленькі сповіді серця”
