Цілий день сьогодні був у круговерті, але не полишала думка: треба кілька речень написати про радіо. Бо, радіо, то моє дитинство і юність. Я з того покоління, яке виховало Українське радіо. Під супровід «брехунця» (так зазвичай люди називали радіоточку в своїй хаті) пройшло моє дитинство, студентські роки, а згодом Хрещатик, 26 став першим робочим місцем.
Досі в памят’і відтворюється голос Олени Коваленко, Миколи Погрібного, Ігоря Мурашка, Миколи Козія, Івана Рябоштана, Петра Бойка… Голос цих людей супроводжував мене по життю десятиліттями. Я мріяв в житті побачити цих людей і я їх бачив, я у них багато чому навчився.
І нині завдячую своєму першому роботодавцю Володимиру Резникову. То він на початку вісімдесятих перелаштовував радіостанцію “Промінь” на цілодобове мовлення і взяв мене на 
роботу в редакцію інформації. Прийшов на Хрещатик, 26 з журфаку за направленням.
Молоді, амбітні, і вперше в Українській РСР ми запроваджували в радіомовленні інформаційному авторське мовлення. Диктори радіо, звичайно, це не сприймали, але погоджувалися працювати в парі з журналістами. Радіо ставало більш наближеним до слухача. То було щось нове і працювати було надзвичайно цікаво. А далі пішло-поїхало….
Єдине за чим шкодую — втрачена культура мовлення, хороші голоси і розумні тексти. Саме чогось глибокого і розумного бракує нині. Мало хто пам’ятає те свято радійників (дійсно, воно радянське, але ніяк не пов’язане з революцією 1917 року), проте я від нього не відмовлюся. Воно моє. Воно мені близьке і рідне. І, якщо хтось розділить мою думку, то я з легкістю скажу йому: зі святом, тебе, друже! З Днем радіо! Шануймося! Каніш.
Микола Канішевський
