Як на мене, «20+1, або Земля мертвих» Павла Вольвача — книжка рівня «Музики для хамелеонів» Трумена Капоте. Ніяк не менше. 21 (чи хай буде 20+1) історія про мертвих поетів, письменників, митців і не тільки. «Смерть — завжди втрата, порожнеча між лопатками, проте далеко не кожна знаменує новий відлік часу».
Літературний смак у Павла абсолютний, а тому читати про його пригоди та зустрічі — одне велике задоволення. З двома його героями я і сам перетинався у цьому житті. І саме як Павло — десь в той самий час — листувався з Кормільцевим. Навіть написав під його чуйним керівництвом половину глави книжки про… 
секту Марії Деві Христос. Як знати, якби не смерть Кормільцева, то, може, вийшла б у серії «Жізнь запрєщьонних людєй». У тому ж видавництві могла вийти «Кляса» Павла Вольвача, та ще й у авторському перекладі. Якби не смерть Кормільцева.
Проте зараз я знаю багато нових імен. Так сталося, що в Україні я не жив з 1986-го по 2009-й, тому сучасні мої читання українською якісь безсистемні. Тепер же буде, що пошукати у букіністів.
А ще обкладинка «20+1, або Земля мертвих» нагадала мені обкладинки видавництва «Лімбус Пресс» в його найкращі часи (була там тоді така «Майстер-серія»). Так, стоп… А вперше про згадувану «Музику для хамелеонів» я прочитав в книжці, яка виходила саме в «Лімбусі». А автором її був той самий «+1» з нової книжки Павла…
Коло замкнулося?
Ні, воно лише в будь-якій геометрії замкнутися може. В житті все набагато складніше.
Олег Юрьич
P.S.
Хоча Роман Кухарук, чоловік відомий у літературних колах, застерігає порівнювати Павла Вольвача із Капоте («Павла порівняли з Труменом»)…
