Мені подобається як Квентін Тарантіно працює із відчуттям помсти у своїх останніх фільмах. Вигадуючи альтернативні історії, він робить спробу повернення справедливості заради того, аби трохи втишити пекучий біль від завданого зла. Таким чином в «Одного разу в Голівуді» голлівудська еліта дає відсіч звехнутим сектантам, Джанґо мочить работорговців, а загін єврейських командос із «Безславних виродків» наводить жах на вермахт і верхівку Третього райху жорстокими розправами над нацистами.
Звісно, про юридичну чи соціальну справедливість не йдется, а про художню. Її мета – полегшити відчуття постраждалих або тих, що їм співчувають.
Подібним чином у Середньовіччі карали злочинців, котрі встигли померти до моменту винесення їм вироків – витягували із могил їхні зотлілі рештки і… шмагали. Судячи з того, що такі постмортальні екзекуції практикувались регулярно – той метод терапії працював.
Прийом художньої вендетти цілком можна застосовувати і в житті, полегшуючи собі печію від пережитого і несправедливо завданого кимось болю. Коли реальна помста неможлива або обмежена кримінальним кодексом – можна просто іноді прокручувати собі в думках різні історії. Знімати персональні кліпи, нівелюючи зло та образи.
Бо ж ми однаково є завсідниками кінотеатрів у власних головах, в яких безупинно транслюємо собі то комедії, то драми чи батальні сцени. Іноді навіть документалки…
Володимир Гевко
