Культура

Тарас Шевченко – плакатний і мотиваційний

Із Т.Г.Шевченком у мене прохолодні стосунки.
Це не мій поет стилістично і тематично. Перечитав усього повністю, уяву маю, шану складаю не стільки за творчість, скільки за життєву драму.

Біографія — видатна і голлівудська. Там цікаво абсолютно все яксамраз із особистісного погляду. Захоплююся, що мав сміливість писати «мужицькою українською».

Дратуюся, що щоденник вів російською — і ставлю це в приклад усім російськомовним патріотам: беріть приклад з Тараса, який свій щоденник вів нерідною мовою тієї країни, в якій жив; вам теж слід переходити на мову тієї країни, в якій живете (Україна), ідучи стопами Пророка.

Дуже спокійно ставлюся до цієї номінації — Пророк.
Це не він пророк — це ми за 200 років не помінялися. Описуючи безхребетну натуру малороса, він тонко змалював ту національну ваду, яка є актуальною донині.

Це не він напророчив — це ми анітрохи не змінилися на краще з тих пір. Сприймаю Шевченка як класового поета — він писав від імені безправного, бездержавного класу невільників. Ось там справді є надрив. Уся його громадянська поезія — плакатна і мотиваційна.

Зачаровуюся елегійністю. Забагато села й рустикальності, але це системна проблема всієї укр. літератури 20-го сторіччя. Шевченко дуже історичний, тому модерним людям мало цікавий. До плеяди світових авторів не дотягує — він є суто національним культом, у цьому його концентрована сила, гідна визнання.

Мені не подобається, як його подають у школах.
Міняти треба весь підхід кардинально. Шевченко цікавий з позиції успіху і self-made. А також — біографією живої людини (7 років заслання, алкоголь, царат, невдачі в особистому житті, графіка, тиф, заборона творити, захалявна творчість, знайомство з видатними людьми імперії, 3 останні роки життя під наглядом поліції, поліартрит + цироз, відсутність нащадків, остання депортація з України назад в Петербург, перепоховання шляхом відкопування) — всі віхи його життя є потрясаючими сюжетами.

Подобається, що молоде покоління починає знімати з нього бронзу п’єдесталів і наповнювати живим звучанням.

Традиційні шевченківські вечори з піснями й хорами — це ми вже проходили. Нудно й нецікаво. Шевченко у коміксі, з ірокезом, з перефарбованими вусами та волоссям, з жезлом у руках, у мантії Бетмена тощо — це прекрасно. Це означає, що він воскресає, будучи закатаним у радянський асфальт пафосу.

Здорове, без скляного затуманеного погляду, не ура-патріотичне, вимогливе і житейське ставлення до Шевченка — це найкраще, що для нього можна зробити.

Остап Дроздов

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.