Тут один «чувак» на ім’я Остап Дроздов засяяв свіжою думкою для Шевченкіани… Пише про Шевченка плакатного і мотиваційного… Його справді оригінальний допис, зрештою, сам собою нічим не цікавий — це як ніби зухвалий песик задер лапу на замшілий постамент давно забутого національного героя.
Але збудив яку дискусію!
От саме дискусія й стала тим томографічним зрізом, на якому гарно видно загальну картину сучасного українського духовного світу, української інтелектуальної та мистецької еліти, її виховання, освічености, етики й просто здорового глузду.
Сам Тарас Шевченко — відсутній у цій дискусії.
Йому якось пощастило не вплутатись у неї, він десь щез, його там і духу немає. Скільки не пхають йому до рук пістолетів та снайперських карабінів, сподіваючись із ним у такий спосіб заприятелювати, а може й побрататись, — він незмінно непомітно розчиняється в просторі, зникає як той характерник, щоб несподівано з’явитись в іншому місці й приголомшити новітніх «снайперів» своєю силою й невразливістю.
Дозволю собі, підхоплений дискусійною хвилею, висловити й своє ставлення до Т. Шевченка та до його Всесвіту.
До Шевченка нашому поколінню дуже далеко йти.
Так далеко, що на все життя тої дороги забагато. Ну от такі ми притуплені. Були причини, але це не виправдовує наших зухвалих спроб «модернізувати» Шевченка (замість того, щоб самому трохи чогось навчитись).
Я люблю й читаю Шевченка з дитинства, з того часу, коли ще чи не кожний селянин знав напам’ять половину «Кобзаря». Тим людям не треба було великої науки, щоб дістатись до свого Поета, — вони були З НИМ зроду. Тепер часи змінились, і для дурників, як і для чужинців, Т. Шевченко просто закритий. Не тому, що він такий суворий, чи езотеричний, чи не наш стилістично, а тому, що ми поспіль задурені московським та європейським чадом.
І якщо в когось усе ж таки прокидається чуття чогось рідного й важливого, то не треба спішити афішувати свої «стосунки» з Кобзарем, бо дуже це нагадує школярика-п’ятикласника, що дере руку аж підскакує: «Мене, мене спитайте!!!» — а між тим поняття не має про правильну відповідь.
Я люблю й читаю Шевченка з дитинства!
Але й досі, на 82-му році життя, і то дедалі глибше, відчуваю, як мало в мене підстав «оцінювати» цю людину чи афішувати якісь «мої стосунки» з нею.
Василь Триліс
