Ніколи не буває без пригод. От і в мене накрився ноут. А накрився ноут— накрилося й читання Фолкнера. Звичайно, я можу піти до бібліотеки, що навпроти моєї сільської хати — там чимало видань останнього часу, навіть 12-томник Шевченка є. Однак я почала передивлятися свої книжки, що зимують в неопаленій хаті, і знайшла оповідання Кортасара «Таємна зброя» в перекладі Юрія Покальчука.
Це дуже гарні оповідання і переклад майстерний. Оповідання, вочевидь, розміщені у хронологічній послідовності. Там наскрізне питання: чи має письменник втручатися в політику? І в одному з оповідань наратор, що ототожнюється із самим письменником, робить знімки наївних картин селян ніко, тобто селян із Нікарагуа.
Повернувшись до Парижа, він переглядає ті картини на проекторі, але бачить не рибу, що посміхається бірюзовими зубами, і не іграшкових корівок. Він бачить страшні картини розстрілів і різного роду насильства, бачить смерть і страх, що панують в Латинській Америці. А його кохана, переглядаючи ті ж фото, бачить веселий кітч. Подібний фантастичний мотив загалом властивий Кортасару, передусім це накладання часів, коли минуле не можна стерти, воно втручається у теперішнє й перетворюється у майбутнє.
Кортасар був класним чуваком, любив не себе, а людей, не соромився писати про власні сльози, а ще він таки був вродженим поетом — у нього навіть вітер, повний зір, — це вітер історичний, в якому сплітаються долі 
ацтеків і мотеків. Одначе не менш цікавим за оповідання виявився напис на книжці самого Покальчука про таємну зброю, яка є любов‘ю до свого.
Доти, доки ми не навчимося цікавитися глибоко собою, жодні премії і скопуси нам не допоможуть, бо усе талановите, в якому є лише інтерес до власного «я», без інтересу до іншого, тобто такий собі гуманітарний різновид егоїзму, поглинатиме графоманія, а гуманітаристика тонутиме у плагіаті.
На знимкові — дарчий напис Покальчука для мого тата. Про дарчі написи можна написати чудову історико-літературну роботу з додатком біографічного методу. От тільки написи треба позбирати, а це непросто. Нарешті останнє: що значить книжка — на далекій Волині оживає Аргентина, тіно, тіко й Паризька автострада, що єдная розрізнених людей.
Роксана Харчук
