Прочитав книгу колумбійського письменника Ектора Абада Фасіолінсе «Ми забуття, яке настане». Книга — автобіографічна. Автор пише про історію власної родини, про свого батька. Про досить дивного й чудного чоловіка, який за життя займався добрими справами в славнозвісному Медельїні. Про дещо імпульсивну, не логічну, але хорошу й оптимістичну (без жодних на те підстав) людину.
Займався питаннями гігієни й санітарії в найзлиденніших селах Колумбії, правами людини. Потім його вбили. Що частенько трапляється в тамтих краях.
Я це пишу для того, що Руслан Горовий кілька років домагається присвоєння одній з харківських шкіл ім’я 
Дані Дідіка. Але стикається з непробивною стіною бюрократії й нерозуміння. Даня Дідік — це 15-річний український патріот, ще зовсім дитина, що загинув від рук бандитів під час Маршу Єдності в Харкові.
«Ми забуття, яке настане» — це цитата з Борхеса…
Все колись минеться, все якось забудеться… Навіть наша сьогоднішня пам’ять — це вже завтрашнє забуття. Могили заростають травою. І ми всі йдемо тим єдиним шляхом, який колись зітреться зі спогадів… І може то й не зовсім важливо — чиїм ім’ям назвуть ту школу..?
Але, попри все, треба бути людиною й робить добрі справи. Без огляду на зрадливу пам’ять.
Я до того, що те, що робить Руслан Горовий для увічнення пам’яті Дані Дідіка, вже само по собі і крутішим і кращим, ніж будь-які перейменування.
Все воно не марно…
Віталій Чепинога
