Колись давно, ще в юності, в одному з «товстих журналів» я натрапив на два вірші Мойсея Фішбейна. Вони запам’яталися мені назавжди. Потім я довідався, що це видатний поет, потім почув і прочитав багато його інших чудових поезій, про нього багато розповідали мені чернівецькі друзі письменника.
Але ті два вірші Фішбейна з моєї юності завжди лягали на душу солодким щемом. Особливо один, де йшлося про «Китай» у Садгорі. Виходило, що це якийсь завулок на околиці Чернівців. Я почав розпитувати у аборигенів Садгори, що то в них за місцина така — «Китай»? Вони дивно реагували на моє запитання. Стенали плечима.
Я чіплявся до знайомих з Калинівського ринку, чи нема у них якоїсь особливої «теми» щодо «Китаю», пов’язаного з Садгорою? Ніхто нічого не знав.
Таємниця бентежить мене досі, і… пахне «жасмин, що світиться у глеку»…
Валентин Ткач
Я дивні снива часом пам’ятаю.
Я пам’ятаю, як ми йшли з Китаю
Провулками кривими Садгори,
У Чернівцях чекав на мене тато,
Було повітря променем розтято,
У груди нам періщили вітри.
Китай мовчазно дивиться у спину,
І не дійти до тата й до жасмину,
Що світиться у глеку. Я кричу,
Кричу, кричу і все-таки вертаю
До темного, безмежного Китаю,
Кричу й вертаю, плачу і кричу.
6.01.1994р. Мюнхен
