Микола Яковченко народився 3 травня 1900 року в Прилуках, а помер 1974 року у Києві народним артистом. Попри шалений успіх на сцені і в кіно його долю важко назвати щасливою — рано померли дружина, дочки, самогубцями стали обидва зяті… Актор заливав горе горілкою.
Леонід Отрюх, який добре знав Яковченка, розповідав: «Вранці, голячись, він плескав себе по щоках і казав: «Пичка моя, пичка — моя ти годівничка!». Бо варто було йому тільки вийти на сцену навіть в епізодичних ролях, як зала, лишень дивлячись на його обличчя (пичку!), вже починала сміятися…
Його батько керував… астраханським рибним промислом, мати була замучена хазяйством і п’ятьма дітьми. За спогадами самого Яковченка, їй не було коли і помолитися, лишень десь у закутку, чи на грядках у городі проказувала поспіхом якусь молитву. Трагедія, як на мене, починалася саме з цього…
1912 року Микола Яковченко вчиться у Прилуцькому училищі імені братів Кислих. Згодом — у єврейській гімназії (цікаво, як його, не єврея, туди прийняли?), де вивчив… грецьку мову! Уявляєте, у Прилуці можна було вивчити грецьку мову! Ото провінція!
Під час революційних подій він начебто перебував при санітарному поїзді червоних, але його онук пригадував, як із захопленням розповідав про кінноту генерала Шкуро… Та ще й показав добре заховані георгіївські хрести. Власне, це була трагедія цілого покоління — і Петро Панч, і Олександр Довженко, і Володимир Сосюра воювали на боці петлюрівців чи інших антибольшевицьких сил, але мусили це старанно приховувати.
Грає в театрах різних міст, а з 1927 року — в Києві. Видатний режисер Гнат Юра запросив його зіграти у виставі за шексірівським «Сном літньої ночі». На запрошення геніального Леся Курбаса виступав і в його театрі. Це в Харкові — червоній столиці такої ж України. 1934 року повертається до Києва і знову — до Гната Юри, де знайомиться з Мар’яном Крушельницьким, що був учителем і вже згаданого Леоніда Отрюха.
Воює на радянсько-фінській війні. Під час німецько-радянської війни — в евакуації та у фронтових бригадах артистів. Нагороджений медаллю «За оборону Сталінграда». На зйомках фільму Івана Пир’єва «Наш спільний товариш» у 1962 році Яковченко спробував накласти собі на обличчя грим. Пир’єв на це відповів: «Миколо, таку морду, як у тебе, Бог дає один раз у сто років, та й то на Великдень. Не псуй!».
Помер під час операції з видалення апендициту. Останні слова: «Клоун йде на манеж». А в Києві та Прилуці тепер є пам’ятники, де актор сидить на лавочці з улюбленою таксою Фанфаном біля ніг. У Прилуках відомий культурний діяч Ігор Павлюченко відкрив був оригінальне кафе, яке стало своєрідним музеєм Яковченка. Хороший приклад заразливий — і поруч з’явилась перукарня під назвою «Цирюльня» (пам’ятаєте, «той Голохвастий, шо держить цирюльню за канавою»?). Та, як часто буває, бізнес розпався через людські слабкості… Яковченко там не затримався… Геніальний актор, у душі — трагік, що мусив грати трохи придуркуватих хохлів…
Василь Чепурний
