Культура

Температура кохання (розповідь архітектора)

Кажуть, що чоловік і жінка сходяться поглядами, смаками, температурою почуттів. Ми зійшлися температурою тіл. Саме так. Я вгадав це, коли вперше побачив її – замовила мені проект тераси. З того дня ми стали внутрішньо боротися зі своїм обопільним потягом одне до одного.

Адже вона не була вільною, одружена.
Зате мала якийсь неймовірний запас тепла, а я тоді носив у серці вселенський холод. Обморожуючи себе та інших. Горіли постійним вогнем неспокою хіба що очі. Так казали жінки, яким це подобалося.

Їй, мабуть, сподобалося теж. А може, потребувала порції холоду для рівноваги температурного режиму, для свіжості відчуттів?!

Одного разу ми не втрималися і це сталося. На тій же терасі, яку я спроектував і прийшов прийняти роботу будівельників. Нікого вже не було, тільки ми двоє. Та ще плетена канапа, пляшка коньяку і соляний ліхтар, який віднаджує комарів. З водявим зеленуватим світлом, як і її погляд. Тепло жінки ллється з її очей, тоді як тепло мужчини заховане в його словах і дотиках…

Її тепло владними, пружними хвилями проникало в мене – і я спалахнув. Неначе всередині вибухнула гаряча сласна бомба. Той вибух жаги досяг і її – і вона зів’яло впала на канапу. Нам не потрібен був і коньяк. І комарі не заважали, що летіли від лампи до наших беззахисних перед нищівною жагою тіл.

Ота битва тіл (іншого слова не підберу), як прірва, не мала ні краю, ні дна. Я завойовував, загарбував жадане тепло. Спрагло пив його з губ, ніздрів, очей, в кожної пори шкіри, з кожної клітини, що відкрилися для віддачі, для ділення. Воно живильними струменями вливалося в мене і наповнювало енергією відродження. Я припав до заповітного джерела, про яке знав лише з мрій і снів. Я вдячно приймав, а вона щедро віддавала надмір нутряного вогню – і це її невимовно збуджувало.

Зійшлися полум’я і крига, вода і камінь, сонце і місяць, день і ніч. Відбулася таїна злиття парних стихій, двох загублених половинок. У плотських стосунках двох, збагнув тоді я, є свій золотий перетин гріховної краси.

Відтоді ми зустрічалися регулярно.
Я завжди мав у роботі якісь об’єкти – квартири чи контори, в яких міг облаштувати більш-менш зручне гніздечко. Втім, ми не потребували комфорту для тривалих побачень. Кротам, які знаходять одне одного для спаровування, не потрібний простір. Не кажучи вже про світло.

Ми мало спілкувалися словами, радше – дотиками й обіймами. На розмови було шкода часу. Та й вуста були зайняті. А очі заплющені – щоб нічого не відволікало від задоволення. Це було стійке, густе, концентроване задоволення. Ми ревниво, як двоє змерзлих під ковдрою, максимально тягнули його на себе. Правда, змерзлим був лише я, а вона потерпала від жару, що спалював її. Якась дивна пустеля жила в ній, доки не знайшла свій оазис у моїй подобі.

Неймовірно солодко було відчувати, як під твоїми руками впокорюється трепетне тіло, набирає криничної свіжості нутро, прохолодним стає волосся, що досі аж потріскувало електричними зарядами. І очі змінюються – очі хижої птиці, що потрапляє в сильця. В любощах вона млосно в’яла, опадала в солодкій знемозі, як пелюстина маку. А я починав палати, як крижинка сухого спирту.

Це було не кохання, і не любовна гра, навіть не пристрасть. Ще важче це назвати гріхом у тому значенні, яке ми звикли розуміти. Це був якийсь божевільний обмін температурами. Складання пожертви природі, яка помилилася в розподілі пропорцій – і ці живі пропорції тепер змушені були рятувати себе самі.

Я навіть не можу сказати, чи була вона вродливою і чи її тіло було сексуальним. Потяг спричиняло щось значно більше – тамування спраги, потреба ковтка води. Ми пили одне одного. Вона – мій холод, я – її жар. Бувало, що в тій жадобі не встигали навіть привітатися. А коли з якихось причин ми довго не зустрічалися, то в перші секунди зносин тремтіли, як діабетики, що залишилися без інсуліну. А потім поверталися в свої життя, до своєї роботи, до своїх родин оздоровленими і навіть щасливими.

Та враз усе це скінчилося.
Так, як і з’явилося в моєму житті. Вона прийшла в чорному, і від того її ясне і гладке обличчя ще більше було схоже на мармур. Мармур, нагрітий південним сонцем. Але ні, я не відчув звичного, такого рідного тепла. Від неї навіть пахло по-іншому – холодними нудотними ліліями. Сама ж була, як ніколи, збуджена.

«Я з похорону, – врочисто повідомила. – З першого свого похорону».
«Як це – свого?» – здивувався я.
«Не хотіла раніше говорити. Це було моєю маленькою таємницею. Чоловік пішов у відставку, є якісь гроші – і ми вирішили розпочати свій бізнес. Ритуальні послуги».
«Ритуальні?» – мені здалося, що я не дочув. Хоча що тут дивного? – те, що відбувалося між нами, теж було своєрідним ритуалом. Одне віддавало пожертву – інше приймало.
«Так, ритуальні. Я сама це вибрала».
«Ти? Чому?»
«А чому б ні? Люди не тільки народжуються, їдять, п’ють, одягаються, але й умирають. І досить часто останнім часом… Чому б на цьому не заробити? Що тут такого? Це життя», – її очі світилися, але не звичним гарячим блиском, а холодним. Блиском нержавіючої сталі.
«Смерть – це смерть, а не життя», – сказав я. Просто, аби щось сказати.
«Ти – ідеаліст, хоча й сам твориш мертві речі – фундаменти, стіни, дахи…»

Я не образився на її слова.
Ображало інше: її холодне самовладання, якесь сите задоволення собою. І відсутність того тепла, що вона завжди випромінювала. Яке я завжди чекав. І яке одержував від неї досі.

Неначе в якомусь нетверезому самозабутті, вона розповідала про похорон. Це була не розповідь, а пісня, що рвалася з душі. Вона захоплено малювала точними й колоритними словами сценку за сценкою, образ небіжчика, живі діалоги, соковиті картинки, вплітаючи між тим оригінальні спостереження і судження.

«Вона – талановита», – відмітив я подумки. Але чому я не помічав цього дотепер? Може, тому, що вперше зазвучала її тема, її стихія. Вона відсторонено провадила свою тираду далі, слухаючи сама себе. Перша ознака таланту – він сам складає першу оцінку своєму творові.

І тоді я зробив несподіване відкриття: вона зрадила мені. Вона знайшла заміну. Знайшла надійніше джерело холоду – абсолютного, вічного. Від мерця, від трупа. Ось звідки вибір такого несподіваного бізнесу! Ось чому вона зараз така піднесена.

Вона все говорила, а я дивився на неї розчаровано і водночас захоплено. Якась подоба ніжної вдячності застигла і в її очах. Але це були вже інші очі – скляні очі пташиного опудала. Холодні і бліді, як вимкнений соляний ліхтар. Жінка, яка наповнювала струмом мої нерви і гріла моє серце, вмерла для мене цієї миті.

Ми навіть не торкнулися одне одного того вечора. Це виглядало б неприродно. В одну мить ми стали одне одному непотрібні, чужі. Ми вилікувалися. Вилікувала нас до нового життя чужа смерть.

Мирослав Дочинець

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.