Культура

На щастя, я не японка!

В останні години року закінчила читати книжку, яка мене дуже здивувала і вразила. Це роман бельгійської письменниці Амелі Нотомб «Подив і тремтіння» (видавництв Старого Лева). Переклав з французької Віктор Шовкун.

Це автобіографічна розповідь про рік добровільного рабства в японській корпорації «Юмімото».

Амелі Натомб народилася в родині бельгійського дипломата. Так сталося, що місцем її народження стала Японія. Там минули її дитячі роки. Але робота батька вимагала переїздів, і дівчині довелося жити в різних куточках світу.

Та її мрією було знову повернутися в країну, де пройшло дитинство. Здобувши хорошу західну освіту та опанувавши досконало японську мову, Амелі їде до Японії, щоб працювати в одній з успішних японських компаній.

І от на початку 1990 року вона підписує річний контракт з корпорацією «Юмімото». Здавалося б, мрія здійснилася. Але те, з чим довелося стикнутися дівчині в стінах компанії, їй не могло приснитися навіть в страшному сні. Ті приниження, які вона зазнала від своїх зверхників, для західної людини важко прийняти і зрозуміти.

Але, якщо ви думаєте, що таке ставлення до молодої працівниці було через несприйняття її японським оточенням, як чужинки, то глибоко помиляєтесь. Традиція виробничих стосунків і своєрідної корпоративної етики в Японії спрямована на рабську покору своїм зверхникам не залежно від національності чи громадянства працівника. Такі стосунки є, м’яко кажучи, незрозумілими для нас, представників західного світу.

Все те, що я прочитала в книжці, спробувала проектувати на наші реалії. І від цього стало якось не по собі. Я є роботодавцем для колективу, який очолюю. Але мені навіть страшно подумати, що стосунки в нашому колективі могли би бути схожими на ті, що описала Амелі Нотомб. І я ніколи б не посміла ставитися до своїх підлеглих так, як це заведено в Японії. Переконана, повагу підлеглих треба заслужити, а не отримати її видимість у формі беззаперечної покори і самоприниження. Довіра, чесність і повага до кожного – ось основні критерії, що роблять трудовий колектив успішною командою.

Амелі пройшла всі кола японського пекла, вона гідно вистояла в нелегкій психологічній боротьбі, в першу чергу сама з собою. Мабуть, за той нелегкий рік вона здобула величезний життєвий досвід, але коштував він їй дорого.

Зізнаюсь, я, як, напевно, і багато інших українців, маю досить примарне уявлення про культуру, традиції та звичаї Японії. Як на нас, ця країна ввижається якоюсь недосяжно красивою і привабливою. Та чи все те, що для японців є звичним і нормальним — для нас зрозуміле і прийнятне? Чи хотіли б ми жити і працювати за правилами і нормами, які віками набуло японське суспільство?

Після прочитання книжки «Подив і тремтіння» я дала собі чітку відповідь – ні! Я ніколи б не хотіла жити так.

Подив та тремтіння — це ті почуття, які, згідно давніх традицій, має відчувати кожен японець, дивлячись на свого імператора. Але, на щастя, я не японка. І після прочитання книжки подив мій був хіба від того, в яких дивних і психологічно важких умовах доводиться жити і працювати японцям.

А особливе тремтіння в мене викликало відчуття великого щастя, що я народилася в зовсім іншій культурній традиції, де існує шана, повага і любов до ближнього, а приниження гідності іншої людини є предметом суспільного осуду.

Я щиро раджу книжку «Подив і тремтіння» всім, хто воліє дізнатися більше про культуру, традиції та звичаї Японії. А ще вона може стати відповіддю на питання: «Чи я справедливо поцінований там, де працюю?» Повірте, ви будете здивовані.

Галина Новосад

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.