Якщо хтось вивчає українську етнографічну прозу, а йому постійно торочать, яка вона нікчемна, варто все ж пам’ятати, що іноземці зовсім інакше сприйматимуть усю цю етнографію. Наприклад, я зараз читаю роман Цао Сюеціня “Сон у червоному теремі”. Це китайський роман 18 ст., що вважається енциклопедією китайського життя.
До речі, його чудово переклав Віктор Бойко, а у виданні 2023 р. є ще й примітки і вступна стаття Чорнобая. Це роман про занепад однієї родини. Зазначу, що Томас Манн свій роман про занепад Будденброків написав у 20 ст.
Що ж там у цій книжці цікавого? Китайський письменник описує вроду молодого китайського хлопця шляхетного роду так, як наш Квітка-Основ’яненко описував Марусю чи Оксану. Лице цього хлопця (Баоюя, що народився із яшмою в роті) нагадує весняну квітку, що ледь розпустилася, а очі — дві крапельки застиглого чорного лаку. Одне слово: все у цій етнографічній прозі цікаво: і облаштування родинних шкіл, і релігія, в якій конфуціанство поєднується із даосизмом і буддизмом, і поховальні обряди, пошанування мервих, купівля посад, узаконені хабарі й подарунки, і звичка полоскати чаєм рота в часі трапези.
Зрештою китайці вже у 18 ст. клеїли на стіни шпалери.
Усе це я пишу з однією метою — не варто легковажити етнографічною прозою, вона має великий пізнавальний заряд. Що мене дивує найбільше: китайці такі поетичні, усі ці назви дворів типу Грушевого аромату або терас, напр., тераса бджіл, але при цьому вимірювання людини грошима і зневага до людини, що не має грошей. Оце суспільство споживання, в якому гроші вирішують все, цілком вписується до китайської життєвої філософії.
Роксана Харчук
