У серії «Війна без вибору» львівського видавництва «Апріорі» вийшов роман Леоніда Ісаченка «Гонитва на виживання». У соціальних мережах вже розгорілася дискусія про цей роман, у якому під час боїв за Ірпінь жінка без пояснень кидає власного чоловіка і зникає з його життя, не пояснюючи мотивів свого вчинку.
Жінка розповідає: «В мене фікус ріс на балконі. 24 лютого ми поїхали з дочкою кудись, світ за очі, самі не знали куди. Аж в Данії опинилися… Вернулася через три місяці, думала, що він загинув. Без води, на сонці. А він вижив. А мені знову їхать. Думаю, заберу з собою. Але воно ж велике, як я. Як я його повезу?
Якщо хтось вивчає українську етнографічну прозу, а йому постійно торочать, яка вона нікчемна, варто все ж пам’ятати, що іноземці зовсім інакше сприйматимуть усю цю етнографію. Наприклад, я зараз читаю роман Цао Сюеціня “Сон у червоному теремі”. Це китайський роман 18 ст., що вважається енциклопедією китайського життя.
У підрозділах NAVY SEALs існує спеціальна вправа: людині зав’язують руки за спиною, зв’язують ноги і кидають в басейн глибиною три метри. Завдання – вижити протягом певного часу. Переважна більшість новобранців зазнають невдачі. Дехто впадає в паніку і починає кричати, щоб їх витягли. Деякі намагаються плисти, йдуть під воду і їх доводиться виловлювати і відкачувати.
Колись вчителька (ще Брежнєв був живий) розповідала нам про геніальність Леніна. Який помер молодим бо титанічно працював. І коли досліджували його мозок, то виявилося, що він настільки завапнований, що при контакті з ним скальпель видавав звук ніби зустрічався з картонкою. Це все через те, що «Ленін дуже багато думав геніальних дум як ощасливити усе людство» — пояснювала Марія Максимівна.
