Моя книга «Батуринська фортеця» («Мистецтво», 2019 р.) вже надійшла у бібліотеки України. Оскільки в Інтернеті поширюється багато застарілої інформації про штурм Батурина, пропоную товариству свою версію проникнення московських вояк у гетьманську столицю…
Я не виправдовую Івана Носа, але, схоже, він не мав можливості вчинити ганебну дію…
***
Батуринська фортеця мала розгалужену мережу підземних ходів. Вона, як і усі значні міста з оборонними спорудами того періоду, будувалася із системою сховів, тунелів. У ній, крім цього, зробили ряд потайних лазів, через які можна було зробити несподіваний напад, вислати розвідників, вістунів.
Згідно з Коломацькими статтями 1687 р., у тих українських містах, де стояли московські стрільці, «от воевод и от ратних людей городовая оборона будет, а из города ходит обороняяся вилазками». Тобто останні мали бути як обов’язковий елемент забезпечення надійного функціонування фортечного комплексу.
Аналіз цієї інформації дає підстави зробити такі висновки про підземні комунікації Батуринської фортеці. По-перше, вони були подібними до київських. Дослідники печер, підземних ходів Києво-Печерської лаври теж зробили вагомий внесок у датування спорудження прибудови до храму Святої брами. «Одну з підземних споруд фортифікаційного призначення було виявлено 1959 р. у Троїцькій надбрамній церкві, — інформує про це О. Сіткарьова. — В 1961–1962 рр. ця споруда була розчищена в межах доступності (70 м) і виконана її маркшейдерська зйомка. Підземний хід являє собою склепінчасту галерею, вимурувану з цегли, хід має відгалуження. Головна галерея підземного ходу починається під Троїцькою надбрамною церквою і прямує спочатку на схід, а потім повертає на північний захід, проходить під оборонним муром і за його межею закінчується завалом ґрунту. Вдалося з’ясувати, що за завалом хід має продовження, що прямує в бік арсеналу».
На думку дослідниці, галерея мала фортифікаційне призначення та була побудована одночасно зі зведенням оборонного муру навколо монастиря. Хід близько 2 м у висоту та 1 м у ширину, облицьований цеглою ХVІІ ст., розташований на глибині 10 м.
Уточнимо, що згідно з планом підземної споруди він починався усередині притвору Троїцької надбрамної церкви. Зазначимо, що розкопаний у 2008 р. підземний хід виявлений під час риття котловану на місці колишньої церкви. Його знайшли на глибині 7,1 м від сучасної поверхні, і він мав практично такі самі розміри, як таємна галерея через оборонний мур Києво-Печерської лаври.
Опис побаченого у зсуві ґрунту (кінець ХІХ ст.) теж у цьому переконує: «У досить глибокому проваллі видно було три підземні ходи, що сходились в одному місці (там, де був сам провал). Кожний з ходів мав вигляд арки і був старанно викладений цеглою».
По-друге, виявлення у результаті численних провалів підземних ходів у центрі міста, на Гончарівці (резиденція Івана Мазепи) засвідчує їхню розгалужену систему. Очевидно, що таємні заглиблені на 5–10 метрів у землю комунікації свого часу готувалися капітально для вирішення проблеми зв’язку обложених захисників Батурина зі світом, для кликання підмоги, виходу залоги з оточення та ін.
Дуже ймовірно, що у такий спосіб зв’язувалася Цитадель із резиденцією гетьмана на Гончарівці. Фортеця мала кілька таємних виходів, якими могли скористатися обложені у разі небезпеки. Крім того, підземелля, очевидно, були пристосовані й для зберігання боєприпасів, продовольства, тимчасового перебування люду. Тобто цей, нижній ярус фортеці був важливим елементом і складовою оборонного комплексу.
Важливим моментом у дослідженні Батуринської фортеці є датування її підземних комунікацій. Зрозуміло, що первинні споруди такого типу з’явилися під час облаштування валу, захисних стін після 1632 р. Археологічне дослідження виявленого у 2008 р. таємного ходу дає підстави локалізувати його появу добою гетьмана Дем’яна Ігнатовича (Многогрішного) (1669–1672): «Часом побудови споруди № 24 (відігравала роль таємного ходу до потерни) слід вважати момент перенесення до Батурина гетьманської резиденції. Хід копали з боку Замку в напрямку рову і ґрунт виносили на площадку Замку. Глина частково перекрила більш ранні поховання цвинтаря Воскресенської замкової церкви і була покладена як подушка під гетьманський палац перед його побудовою, засипані усі старі котловани, що передували викопуванню підземного ходу».
Значні доповнення до розгалуження цієї системи підземного містечка зробили гетьмани Іван Самойлович та Іван Мазепа, московські полковники під час реконструкцій, ремонтів фортеці у часи військового напруження, очікування кримсько-турецького наступу.
Негативною реалією розбудови підземних комунікацій стало те, що їхнім фактичним господарем майже чотири десятиліття був гарнізон московитів. Під час правління гетьмана Івана Мазепи у Батуринській фортеці несли охоронну службу 1000 стрільців. Якщо у Чернігівській фортеці в різні роки вартували 100–200 російських солдатів та офіцерів, то у гетьманській столиці — у кілька разів більше. А це означає, що для забезпечення їхньої життєдіяльності мала бути створена відповідна службова, житлова інфраструктура (адмінприміщення, казарми, поварні, льодовні, мильні (бані), льохи, конюшні, склади тощо).
Стрілецький голова, підпорядковуючись гетьману, водночас і наглядав за ним як представник царя. Вирушаючи 24 жовтня 1708 р. з Батурина на зустріч з Карлом ХІІ, Івана Мазепа, скориставшись своїми владними повноваженнями, відправив «батуринського» стрілецького полковника Івана Аннєнкова до Олександра Меншикова, було поставлено відповідне завдання й двом російським полкам, які тоді розмістилися у гетьманській столиці.
Згідно з джерелами, вони вийшли з Батурина у напрямку округу Сосниці. Їхнє місце у Батуринській фортеці зайняли 7 сердюцьких і козацьких полків. Думаємо, що протягом 5–6 днів вони поглиблювали рів, лагодили оборонні споруди, облаштовували суворий побут людей, які готувалися до оборони. Звичайно, новий гарнізон прибульців за ці дні міг вивчити верхню інфраструктуру фортеці. Однак не думаємо, що стрільці, тимчасово покидаючи гетьманську столицю, віддали ключі від складів, льохів козакам і тим паче розповіли їм про таємні вилазки, ходи. Та й про останні навряд чи усі вони знали, адже стрільці у гарнізоні періодично змінювалися.
Секрети підземного комплексу — це швидше всього була прерогатива командування полку. У цьому зв’язку узвичаєна версія (поширена автором «Історії Русів») про те, що наказний прилуцький полковник Іван Ніс послав свого підлеглого Соломаху до Олександра Меншикова з інформацією про таємний хід, з одного боку, виглядає правдоподібно, бо через кілька днів після спалення Батурина полковий обозний став полковником. Отже, цар пошанував старшину за серйозну послугу у взятті Батурина.
Але, з іншого боку, ця зрозуміла для людей логіка пояснення вивищення полкового обозного не дуже узгоджується з грамотою Петра І від 14 листопада 1708 р. Івану Носу на полковницький уряд. У ній йдеться про вірність старшини царю, його страждання, арешт за свою позицію, але нічого не сказано саме про послугу, надану Олександру Меншикову:
«Концепт. Жалованная грамота полковнику прилуцкому Ивану Носу на чин полковничий. — Наше царское величество пожаловали Прилуцкого полку наказного полковника Ивана Носа за ево к нам, великому государю, к нашему царскому величеству, верные и усерднорадетелные службы, особливо в нынешнее настоящее время, когда вор и изменник, бывшей гетман Мазепа, забыв страх божий и к нам, великому государю, нашему царскому величеству, при крестном целовании учиненную святую присягу, изменил и отъехал к неприятелю нашему, королю швецкому, съ единомышленики своими, и с которыми и 
прилуцкой полковник бывшей туда ж отъехал с ним, Мазепою. А ево, наказного полковника Носа, оставил он, вор и изменник Мазепа, в гарнизоне обще с единомышленники ж своими и изменниками, с сердюцким полковником Чечелем [с] казаками того полку Прилуцкого в Батурине, приказал ему, дабы он наших царского величества великоросийских ратных людей в Батурин не пускал и с ними бился. А он, Иван, помня страх божий и обещание свое к нам, великому государю, по верности своей противу наших, царского величества ратных великоросийских людей не бился и там ворами и изменниками выбранными… бит был, окован и посажен… А от генерала нашего, князя Александра Даниловича Меншикова, освобожден и послан в Прилуки, где також к нам, в[еликому] г[осударю], показал свою верную службу, за которые его к нам, в[еликому] г[осударю], вернорадетельные службы пожаловали его, Ивана Носа, велели ему быть в том Прилуцком полку полковником на место помянутого вора и изменника, бывшаго полковника прилуцкого (Горленка), которой вкупе с Мазепою при неприятеле нашем, короле швецком, в учиненной против нас, в[еликого] г[осударя], противности. И того ради мы, великий государь, наше царское величество, напоминаем и указом нашим, царского величества, повелеваем: того прилуцкого полку полковой старшине ево, Носа, иметь за полковника и всякое послушание ему отдавать надлежит, как полковнику. А прежнего полковника, вора и изменника, Дмитрея Горленка прелестных писем и повелений и речей не слушать, как и вора и изменика… прелести Мазепа пишет они, хотя изменою своєю малоросийской народ поработить в полскую неволю и во унию. А ему, полковнику Ивану Носу, видя к себе нашу царского величества милость, нам, ц[арскому] в[еличеству], служить верно и к неприятелем нашим поиски чинить и всякой вред и ущерб оним приключать тщитись. И для вящей нашего царского величества к нему милости, мы, великий государь, наше царское величество, ему сию нашу, царского величества, жалованную грамоту за нашей, великого государя, печатью дать указали, о чем и подданного нашего гетмана универзал послан. Писана ся наша, великого государя, нашего царского величества, жалованная грамота в Глухове 1708 г. месяца ноября 14 дня, государствования нашего 27 году».
Хоча в інших подібних документах російське командування деталізувало «заслуги» обраних для відзначення чи пошанування.
Як бачимо з цього документа, старшина у доленосний день вибору не розділяв бажання керівництва фортеці не впускати московитів і дочекатися Івана Мазепу та Карла ХІІ. Можливо, він поділився своїми сумнівами з цього приводу. Можливо, запанікував. Чоловік уже був у дуже похилих літах. Навіть Ф. Протасьєв, царський резидент при гетьманові, у 1713 році відмітив у рапорті, що «Прилуцкой (полковник) — глуп и таков стар, что уже ис памяти выжил».
Останні характеристики доволі красномовні щодо того чи міг полковий обозний у такому віці володіти секретами потайних ходів, вилазок Батуринської фортеці.
На наш погляд, сьогодні на основі більш ширшого вивчення джерел є всі підстави для розгляду інших реальних версій проникнення таємним ходом.
1. Передусім до цього часу істориками оминалася роль стрілецького гарнізону в штурмі 2 листопада 1708 р. Оскільки до 1 листопада між командуванням фортеці і Олександром Меншиковим велися переговори, то російська сторона не вдавалася до радикальних заходів. Але 1 листопада вдень оборонці та прибульці почали з’ясовувати стосунки пострілами з рушниць і гармат.
Оскільки полковник Іван Аннєнков та його підлеглі офіцери добре знали «карту» вилазок, всі вузькі місця оборонних споруд, то їм без великих проблем вдалося вночі відкрити потайні «хвірточки». Їхні стрільці роками жили у фортеці, тому, потрапивши через потаємні ходи до неї, вони і в пітьмі могли швидко зорієнтуватися, добратися у зазначене їм місце і вчинити паніку серед оборонців.
2. Маємо ще одну версію проникнення московитів у фортеці. Долю прикутого до гармати Івана Носа та інших (у такий спосіб були покарані перекладач Стефан Зертис, козак Федір Стожок), очевидно, мав вирішити після свого повернення сам Мазепа з генеральною старшиною.
Дмитро Чечель і Фредерік Кенігсек не наважувалися нічого їм заподіяти, не маючи відповідних повноважень. Тому й послали до гетьмана гінця зі звісткою про зраду, але його перехопили драгуни. Якщо взяти до уваги, що пробратися із щільно оточеної фортеці можна було лише таємною вилазкою, то не факт, що після тортур вістун міг детально розповісти про те, як він вибрався із таємного ходу. Зауважимо, що комендант Дмитро Чечель і генеральний гарматний осавул Фредерік Кенігсек здебільшого несли службу «при боці» гетьмана, на Цитаделі. Можливо, вони й не знали «карти» всіх «стрілецьких» вилазок, але про ту, яка йшла від гетьманського будинку чи церкви, ясна річ, мали уявлення. Очевидно, саме з неї намагався вийти з Батурина гонець. Проте «цитадельний» таємний хід, схоже, був не таким довгим, щоб посланець міг без перешкод пробратися за межі міста.
Автор «Історії Русів» повідомляв, що Іван Ніс «вислав уночі з міста старшину свого, на прізвище Соломаха, і звелів йому, наздогнавши Меншикова на поході, сказати, щоб він приступив до міста перед світанком і напав на вказане тим старшиною місце, де розташований був полк Прилуцький, і сам Полковник сидітиме на гарматі, закутий ланцюгами, немовби арештант».
На нашу думку, якби Соломаха виконував таку місію, то він би теж у ті дні був всіляко винагороджений (цар та його наближені щедро роздавали посади, маєтності усім, хто їм прислужився у боротьбі з мазепинцями, зокрема, кролевецький козак Федір став сотником).
Найпевніше Соломаха якраз і був тим посланцем командування до Івана Мазепи. Про його подальшу долю нічого не відомо. Найпевніше, його закатували у Лебедині, як і багатьох спійманих мазепинців. У довідниках старшин відомого дослідника козацьких очільників усіх козацьких полків Володимира Кривошеї жодних відомостей про цю персону немає (з десяток Соломах, значкових товаришів, з різних полків він зафіксував у джерелах переважно лише після 1740 р.). Війтами Прилук в 1717 р. та 1719 р. були Євстафій Мойсеєвич Соломаха, а в 1747–1754 рр. — Євстафій Євстафійович Соломаха. Проте вони не належали до козацького стану і навряд чи брали участь у поході 1708р.
Під час нічного погрому 2 листопада 1708 р. частина сердюків, козаків (разом до 1000 осіб) врятувалися, найпевніше, завдяки таємному ходу. Вдалося утекти у сусідній Обмачів й полковникові Дмитрові Чечелю. З фортеці він вийшов явно потайною вилазкою, що вела до Сейму («понеже ввесь обмок»), з якого обложені брали воду. Знесилений, комендант столиці ледь добрався до свого свояка. «Однак кум его, — повідомляє Лизогубівський літопис, — в селі Обмочевкі, когда он утікал и забігал верхом обогрітись, понеже ввесь обмок, да заснул на печи, то кум пошел, ознаймил войту и прочим и так взяли его и поймали и отдали великороссиянам».
З показань сердюка Корнія Семененка, якого допитували 11 грудня у Посольській похідній канцелярії, довідуємося, що залишилося після батуринського погрому в «де четырех полках сердюков, чает он, что и трехсот человек не будет».
Дослідник Батурина В. Бондаренко у своїх нотатках писав, що «знаходилися сміливці, що пробували дізнатись, куди ведуть підземні ходи». «Але більше півкілометра вони не проходили, — зауважував він, — оскільки йти було небезпечно: недостача повітря доводила до удушшя і була загроза бути засипаним землею».
Подібні свідчення про розміри, довжину потайних ходів важливі для розуміння, чи могли скористатися мережею підземних комунікацій частина вцілілих захисників міста. Навряд чи можна було їм пробитися з оточеного міста напряму, подолавши рови та оборонні стіни, бо реально корпус О. Меншикова переважав обложених вояк утричі-вчетверо.
Сергій Павленко
