Леся Українка. Лесь Курбас. Павло Вірський. Учора, 25 лютого, українські мистецькі світочі світили свій ДЕНЬ. День народження. Олені Шовгенів-Телізі, в Києві, в Бабиному Яру, вже відкрито, дякувати Богові, пам’ятника… Краса в іменах. Краса в житті.
Хтось щось і чогось про них не знає? Робимо вулиці-проспекти-бульвари-сквери-парки. Меморіяльні комплекси, дошки-знаки, пам’ятники. Їм. І на їхню честь. Прочитають-вивчать-дізнаються… Прийде просвіта. В процесі. Бо так із цього «совка» ми ніколи не виберемось.
За приклад тут можуть слугувати наші гуманітарно-філософські, ще донедавна, «руководящі» комсомоли й комунари. Тоді вели до світлих тоталітарних вершин, орденоносних лєнінських звершень і потрясінь – потому різко все покинули. Чи самі, чи настановили – з глибини. То вже без різниці. Перемалювалися-перефарбувалися. І це далеко не десяте діло! Чи на pops-u – чічки-смерічки, цацкі-пєцкі, рута-м’ята, штрикі-пікі, соплі-воплі і на вершину: вприжку-на горшку…
Знову ж таки: то не ПУСТІ ДЗВОНИ! Московські попи он уперлися – і не хочуть (хоч ти їм «вампірний», з вурдалаків, осиковий кіл на голові теши) вулиці Івана Мазепи. Гетьмана Мазепи. Великого будівничого України. Державника. Свою вулицю Лаврську (хай ті нещасні десять метрів, проте) тримають. І герби його, родові, з тилової сторони, над ярами (щоб 
людське, українське, око їх не виділо) заховали. Архіви-документи палять. Бо тут рускіє, євреї – та хто завгодно!!! – іще й ми, українці, повинні про них думати! Щоб їм, «квартірантам», тут краще-ліпше жилося. І думалося! На «іх рускам язикє».
А за їхніми дороговказами місце наше — українців – на «колимі» й на «соловках»… Там – ляля ти ж моя та ще й убийвовк!!! – наше щастя і наша українська доля! Там… Там Бог дасть празник, а чорт – роботу! Там розбудовувати Україну!!! І «просвіщать-умнічать». А тут – вальцмани-гройсмани, коґани-бакаї, ґріґяни-капітельмени-ґольштейни… Бо вони, за Леонідом Кравчуком, завідувачем відділу пропаґанди ЦК КПУ (ще й досі дід балакає, «в тєлєвізорі», ніяк не піде на пенсію), «були тут перші»…
Кольца-цепі-комоди… Бебехи-перини-лантухи… гешефти-генделі-шекелі… Далі пекельні тарифи… і – «о, пір’я, – підемо за Іваном Франком, – з жидівських перин» – могильні субсидії. І на довершення – їхні «права чєловєка».
То за яку ж Україну?!
Ні, не за «їхню»!!! В живу душу! Що її не продаси-не-купиш! І не візьмеш – НІКОЛИ!!! – в тяму. Не збагнеш. Одначе ти тут. З нею. З Україною. Бачиш її. Прагнеш. Мислиш. Любиш. ЖИВЕШ!!!
Олександр Сопронюк
