… Маю велике бажання розповісти всьому світові за свого знайомого, товариша, наставника, а також чудову людину – Юрка Ґудзя. Шість років минуло від тієї страшної звістки: «… нашому Юркові проломили голову і тепер він на грані життя та смерті знаходиться в обласній реанімації…»
Не хотілося вірити – невже це сталося з нашим Юрком Ґудзем? Чому? Де? Коли і як?.. Світлана Штатська поїхала на упізнання, а Тетяні Пишнюк не дозволила. У неї на той час було погано із самопочуттям. Траплялися обмороки. Звісно, Таня дуже хвилювалася, але покладалась на Світлану. Страшна звістка підтвердилась – справді травма голови не лишала надії на його видужання.
– Голова у Юрка розпухла, як відро, – розповідала Світлана, – а лікар, з яким я розмовляла, сказав, щоб отримати таку травму, потрібно було впасти з п’ятиповерхівки.
На газоні місквійськомату карета швидкої допомоги підібрала його і відвезла в реанімацію. У цьому дворику, неподалік Михайлівського собору, немає такої будівлі…
Лише через п’ять років після його смерті, до нас дійде чутка, що солдат, який на ту пору чергував у військкоматі, бачив, як у двір під’їхала машина і хтось швидкуруч викинув з неї щось на доріжку, що вела через їх скверик. А через 5-8 хвилин до нього підбігло двоє жіночок, стривожені поганим станом чоловіка, який кидався в судомах. Кашкет валявся осторонь, на плечі – шлея від чоловічої сумки. Сам чистий, хоч вдягнений слабенько. Від чоловіка не разило ні спиртним, ні сигаретним димом…
Наробивши шуму та викликавши «швидку», жіночки самотуж взялися допомогти йому, але Юрій, згарячу здійнявшись, попрямував до краю газону, де біля закопаного залізобетонного стовпа строменів ще кусок такого ж залізобетону. Дійшовши, згарячу – обійняв їх обома руками і тихо вмліваючи, осів на коліна…
Юрко був людиною духовною.
І на відстані шести років не заповнюється та ніша в душі, яка утворилася від втрати цієї людини. Говорю це свідомо, бо маю величезний досвід у спілкуванні з різними людьми, як з інтелектуалами, поважними, розумними, здібними, скромними, так і з пихатими, самолюбивими, несправедливими та заздрісниками.
Згадуючи Юрка Ґудзя, можу в першу чергу сказати, що він швидше був братом, добрим братом. Вмів вислухати, дати добру пораду, підказати своєчасно щось по суті. Уважно відносився до молодих (починаючих) літераторів.
Не маючи постійного місця проживання в Житомирі, а також телефона – завжди був у курсі справ, стосовно художніх та літературних заходів, нового спрямування у творчості. А також мав гарних знайомих по всій Україні та за її межами. Був відмінним другом. А найголовніше, ніколи не скаржився на своє дуже нелегке життя.
Вперше я почула і побачила на власні очі Юрка на літстудії ім. Бориса Тена, яке проводив наш не менш знаменитий і шанований Валентин Грабовський (світла і вічна пам’ять йому). Пам’ятаю той 1997 рік, Житомирська обласна наукова бібліотека, актова зала майже заповнена поетами, письменниками. Обов’язково — один чи два критики. Люди з обласного та міського радіо. Засідання літературне вже проходило. Валентин Болеславович, якраз презентував когось із нових початківців, і в це час до зали увійшов Юрко, тихо так, щоб лишитись не поміченим.
Та де там!
– Гляньте, хто до нас завітав, сам Юрасик Ґудзь! – вигукнув Грабовський. – Прошу, прошу сюди… Ну, давай, розповідай. Ти звідкіля? З Києва? А що в тебе з’явилося новенького? А що тепер вважається стильним, сучасним в написанні твору? Тебе вже надрукували в «Кривбасі»?! Підіймись на сцену і розкажи нам, будь ласка – не втихав Валентин Болеславович.
Усі в залі оживилися, розвернулися до нього. Кожен хотів потиснути йому руку, чи поплескати по плечу. Озирнулась і я, бо попередньо чула не раз про цю, на той час легендарну для мене, постать.
Не дуже високий, худорлявий, скромний з запалими вилицями та дуже добрими очима, які дивилися з-під лоба. Дуже скромно був одягнений. Темна коротка курточка, чорні штани та туфлі. А через плече носив велику сумку, у якій завжди лежали книги, як свої, так і чужі. А ще свої рукописи та ті, що мав правити для когось. У нього завжди катастрофічно не було грошей. Тому «куток» іноді знімав за пляшку, а іноді підночовував у знайомих. Голос мав тихий, приємний.
Я свої вірші почала писати у 40 років. І тому так пізно вважалась початківцем. Дуже люблю слово, люблю гарні твори. Коли ходила на літоб’єднання, то просто «купалась» в тих словах, впивалася ними, наче повітрям.
А тоді, після засідання літоб’єднання, ще довго не розходились. Особливо неохоче відпускали Юрка. Обговорення продовжувалися вже надворі. Галина Руссу, Світлана Штатська, Таня Пишнюк, я та ще кілька людей, дочекавшись Юрка, йшли до кав’ярні «Райдуга» і за кухликом кави продовжували обмінюватися, як враженнями від почутого, так і власними творами. Нам тоді так було затишно та радісно!
Ще пригадую, як я працювала черговою при облдержадміністрації. У цьому корпусі знаходиться Спілка письменників України. І тому часто, дуже часто я мала змогу спілкуватися з багатьма людьми. Якось зібрались біля мене Олексій Опанасюк, Анатолій Сірик і Юрко Ґудзь. Під час розмови Олексій Євменович порадив Юркові написати мені передмову до майбутньої книжечки. А Анатолій Сірик додав, щоб була передмова лірична, тепла, від душі.
Минув час і ця передмова надрукована в журналі «Світло спілкування» у №7 за 2007 р. А ще чудово пригадую, як я запросила Світлану Штатську, Таню Пишнюк та Юрка Ґудзя до себе додому. Це було 7 липня 2001 року. Роковини подружнього життя. Точніше – тридцятиріччя від народження родини. В той день періщив дощ, дув сильний вітер та блискавиці з громом розрізали темне небо. Вода не встигала збігати та впиватися в землю, на голови вітер кидав гілляки, але всі зійшлися до мене.
Юрій скромно вибачився і подарував одну із своїх особисто намальованих картин, зробивши власноруч підпис на звороті з найкращими побажаннями. Тоді я познайомила гостей зі своїм чоловіком. Сіли за стіл, пригощалися, співали, жартували.
Юрій лише пригублював чарку, бо на той час мав загострення виразки шлунку. Та це не завадило йому поновлювати наші чарчини і підтримувати з нами наше гуляння. Мій чоловік після третьої випитої чарки ніяк не міг второпати, чого ж Юрко не хоче з ним випити. Будучи ревнивим, мій чоловік дуже спокійно сприймав наше знайомство та дружбу з Ґудзем. До нього не було підстав ревнувати чи вважати його небажаним гостем. Ми тоді розійшлися близько опівночі.
А коли вдруге до нас завітав Юрій, то вже було більше часу для спілкування. Я йому розповіла про свої наміри поїхати до Італії на заробітки. А він мені порадив у якому місті зупинитися. І до кого звернутися за допомогою, якщо доведеться… На що більше звернути увагу. А ще розповідав, що йому теж доводилося пару раз там бувати, бо відправляв туди на відпочинок свого сина Богдана. Я з вдячністю прислухалася до його порад. З ним було дуже легко і приємно спілкуватися.
Чергова зустріч із Юрком трапилась у приміщенні Житомирського інституту удосконалення вчителів. Я тоді товаришувала з Ольгою Георгіївною Карагедовою, яка там працювала. Я завітала до неї, а невдовзі завітав і Юрій. Він повернувся з Бердичівської школи-інтернату, де проходила виставка робіт учнів – витинанки. Пару витинанок привіз із собою. Пригостивши тістечком і чаєм, Ольга Георгіївна ще раз нас познайомила.
Ми тоді дуже мило поспілкувалися, а коли Юрко пішов, Ольга Георгіївна сказала: «Маріє, завжди пам’ятай, коли зустрінеш цього чоловіка, то пригости його хоча б чим маєш. Тому що він завжди голодний. Грошей у нього мало, а витрачати є на що. Допомагає чим може і як може своєму малому синові у Києві, а також має великі проблеми у Немильні, де проживають його батьки та покалічений психічно брат-афганець…».
Пізніше, вже з розповідей Юрка, я довідалася, що його мама рано померла, через горе, яке дивом пережив його брат Анатолій, який на той час не мав посвідчення афганця, і пенсію отримував дуже мізерну, як звичайний інвалід. У батька теж здоров’я сідало з кожним днем. А також Юрко розказував, що коли він буває вдома і у брата настає просвітлення, то між ними були довгі-довгі бесіди.
Брат не переставав розповідати про своє пекельне життя — і в Афгані, і після нього. Про ті звірячі поневіряння у психлікарнях, як в Ташкенті, так, пізніше, і у Києві. Як дивом вижив, і що через нього передчасно осиротіла оселя – без маминих рук та турботи. Їхня мати працювала вчителькою в місцевій школі. Там недовго працював вчителем і сам Юрась.
І донині селяни-земляки з теплом та повагою згадують, як про той час, так і про самого Юрка.
– Ой діточки, хто ж це поміг нашому Юрчикові вмерти, у кого на нього рука піднялася, – гукала одна із сусідок зі свого городу, коли ми верталися з цвинтаря, де вшановували день його народження. Це було 1 липня 2007 року.
А ще Юрко дуже любив свою сільську затишну та невеличку церкву Святої Богородиці Покрови. Коли приїжджав додому, то обов’язково заходив у свою церкву. Запалював свічку і хрестився, після чого довго мовчки молився. Напевно, в першу чергу за здоров’я та благополуччя свого сина Богдана, а також, щоб Бог змилостивився над їхньої родиною, посилаючи здоров’я та хоч крихту щастя та вдачі, чи хоч би спокою їхнім зболілим душам.
Поряд церкви стоїть його хата. Хата дитинства. А на початку Немильні стоїть його, Юркова хата, яку йому подарувала його хрещена. Він час від часу повертався сюди, щоб побути на самоті й до рання писати свої твори. Село чисте, гарне, спокійне і люди в ньому справжні, добрі, чесні трударі. А природа – напевне, кращої й годі шукати.
Отож, було у Юрка аж дві доволі добротні хати. Але його душа кликала в дорогу і навіть не завжди було чим добиратися і чим платити. Тоді по засніженому полі йшов пішки, не скаржився ні на проблеми, ні на виразку шлунку та зболіле серце.
Той незабутній 2002-й рік…
Юрко діждався народження своєї книги «Замовляння невидимих крил», яку допоміг йому видати у видавництві «Джура», м.Тернопіль, професор Петро Сорока. Планував зробити гарну презентацію цієї книги. Був на злеті, будував грандіозні плани. І ось субота (напередодні біди) до мене додому завітав Юрко. Я приготувала обід і подала на стіл. Юрій чомусь був дуже мовчазний і сумний. Тому я зауважила:
– Юрко, ти мені зараз дуже нагадуєш Ісуса на Хресті в терновому вінку.
– Я знаю… – сказав він повільно, не підводячи голови.
– Що ж тебе так мучить, чому тобі так важко?
– Розумієте, пані Маріє (він тільки так звертався до мене), мені сьогодні необхідно іти на одну зустріч, на яку я дуже не хочу йти, але мушу. Бо у мене вже була одна така зустріч з тими особами. То минулого разу сперечалися до хрипоти і мене мало не побили. А вже на цей раз навіть уявити не можу, чим це може скінчитися…, – зажурено та стривожено відповів він.
Звісно, я ще намагалася якимсь чином хоч щось дізнатися та якось розраяти його, але мої намагання були марними.
– Мені ще необхідно зайти до Василя Врублевського в редакцію і вичитати інтерв’ю, яке ось-ось вийде на сторінках газети «Вільне слово». А тоді побачу, можливо, все й обійдеться. А коли буду живий-здоровий, то, якось пізніше, обов’язково вам усе розповім.
Поїв теплої товченої картоплі з домашніми помідорами. Похвалив за добрий обід і, тихо попрощавшись, пішов… назавжди у вічність.
А тепер, через шість років після його смерті, все ще не гоїться рана великої втрати чудової, божої людини, який відчував свою загибель, яка чорною ниткою снує по його творчості. А ми, його друзі, виявили це вже після того, як сталося непоправне.
Як боляче проводити у вічність свого товариша!
Тоді Галина Василівна Скороход принесла костюм свого чоловіка, а я зі Світланою Штатською купили на базарі решту одягу і квіти. Потім поїхали купити гроб на гроші, виділені відділом культури. Танечка Пишнюк добу сиділа на телефоні, повідомляючи усім його знайомим про день і час похорону. Потім стояла проблема: куди везти його тіло?..
Знову зі Світланою Штатською підійшли до священика Богдана (Бойка) з Михайлівського собору і домовилися привезти гроб з тілом прямо до храму на всю ніч. Дякувати Богу і отцю Богдану, так і зробили.
Потім нам дали авто-«черевичок» і знову ми зі Світланою Штатською та Вандою Чайковською поїхали на Гуйву в морг по тіло. На наше прохання Юрія помили востаннє і нарядили, як то має бути.
Знову лікар запитав нас:
– Хто це поміг вашому другові померти?!
– Ви теж так вважаєте? – перепитали ми.
– Висновок буде надіслано в органи розслідування, – немов схаменувшись відповів він.
Нам, трьом жінкам, лікар допоміг поставити труну з тілом у закритий багажник і ми сіли біля труни, щоб притримувати віко труни.
– Зазвичай, я дуже боюся покійників, – заговорила у темноті Ванда, — але зараз мені зовсім не страшно, бо ніби тепло з під кришки труни іде…
Світлана їхала в кабіні з водієм, показуючи дорогу.
Привезли і виставили посеред собору. Нам дали покривало на нього та чотири величезні свічі, які горіли у кутах труни. Цілу ніч правили службу і по черзі співали півчі. Молоді поети – Ілля Стронґовський та Олег Левченко чергували цілу ніч у церкві.
По обласному радіо було оголошено: попрощатися з письменником Юрком Ґудзем можна звечора до обіду наступного дня підійти до Михайлівського храму.
22 лютого 2002 року о 12.00 год. після служби і панахиди тіло було відправлено в с. Немильня Новоград-Волинського району.
У той день падав густий лапатий сніг. Вкриваючи все навкруги, неначе, слався під ноги білий аркуш паперу, на якому ніби щось намагався написати наш Юрась…
P.S.
… Його перебування у реанімації пригноблювало нас, його знайомих і друзів. Тому третьої доби у трьох церквах ми замовили службу Божу за його здоров’я (на одужання і життя). І якоїсь ночі над його ледь живим тілом читав молитву якийсь молодий загадковий ксьондз. Ніхто із нас його не запрошував…
І досі невідомо хто ж він все таки був, той загадковий ксьондз?! Загадкою досі залишається смертельна травма Юрка. Багато хто з нас і досі вписує ім’я Юрка до своєї граматки, подаючи за упокій. До цього часу нам ввижається, що Юрко поруч з нами. То тут, то там ввижається на вулицях Житомира і на його зупинках.
Навіть мертвим він багато разів виручав мене зі складного становища. Любий, шановний друже, віднині 1 липня, кожного року на твоїй Батьківщині проходитиме літературне читання «Липневий янгол». До тебе в гості на твій День народження, будуть з’їжджатися все більше і більше людей, щоб вшанувати товариша, друга, земляка, чудову людину, яку Бог послав до нас грішних на цю землю, щоб перевірити нас на вошивість.
Вічна і світла пам’ять тобі, від нині й на віки вічні. Амінь.
«Не тільки Бог потрібен нам, але і ми потрібні Богу, щоб було кому його славити». (Ю.Ґудзь)
Марія Рудак
