З приводу публікації Ольги Гриньової про листування Юрія Сбітнєва – журнал «Сіверянський літопис» №3… Він шукав і не знаходив уявної ним триєдиної руськості (Русі) – і цим, як не прикро було визнавати, діяв на користь московитів. Хоча засудив окупацію Криму і навіть демонстративно переїхав на постійне проживання з Підмосков’я в Україну, в Чернігів.
Він немало досаждав росіянам своїми проукраїнськими заявами, хоча вони й виходили дозовано на публіку. Контрольовано публікувалися його висловлювання… Він називав себе не «русским» письменником, а руським. І квартиру купив недалеко від Десни, навпроти міського саду, називаючи її гніздом глухаря.
У міському саду я й зустрічався з ним востаннє. Пригадую, як він захоплено розказував: в Україні інші люди, ніж у Росії. Так, зокрема, коли до нього прийшов майстер по ремонту чогось там, то зробив роботу, взяв обумовлену суму і пішов собі. А на Росії б треба було ставити пляшку та вести розмови «за жисть»… І при цьому переконував мене як добре, що в Україні фактична двомовність. До речі, Гриньова наводить його слова, адресовані мені, але при цьому не випадково мене не представляє, на відміну від інших…
Він справедливо говорив, що в Україні збереглося більше від Русі, ніж на Московщині. Але при цьому йшов молитися не в українську церкву, а таки в московську. Його прийняли у Національну Спілку письменників України, але його роман я не зміг читати, коли побачив у передмові слова про «матушку Єкатєріну» — Катерину Другу, що, за словами Шевченка, «доконала вдову-сиротину». Чомусь у мене до Шевченка довіри більше…
Мій друг Борис Домоцький взагалі був категоричним щодо Сбітнєва, коли той організовував у Новгороді-Сіверському якесь чергове свято спільно з московськими гостями та Толочком з їх академічної обслуги. Я не такий категоричний, хоча й знаю дещо про методи роботи спецслужб Росії з творчими людьми, які навіть виїжджаючи в еміграцію, працювали на Росію. Навіть білогвардійські генерали – до речі, на відміну від українських. Ось читаю книгу П.Судоплатова і вона рясніє прізвищами царських генералів, які служили ЧК-НКВД-КГБ, а щодо Кістяківських – констатує з прикрістю Судоплатов – встановити контакт не вдалося…
Але щодо Сбітнєва, то мені видається, що він все ж таки прагнув тої руської єдності, яку бачив у 10 столітті, хоча історики переконливо доводять, що й тоді була Русь і Нерусь. А ніякої Київської, Московської, Заліської і ще якоїсь Забугорної Русі не було. Так, там, на півночі, багато наших впливів. Скажімо, я коли був у Великому Новгороді, вражався від соборів – копій наших П’ятницької та Борисоглібської церков. Але ж це – про впливи, а не про єдність…
Колись він побачив мене у вишиванці і несподівано каже, що його мати передавала батьку у тюрму вишиванку. Мене це зацікавило і я став питати яких кольорів була вишивка. Юрій Миколайович напружено згадував і раптом каже: «Била сініх і жовтих нітак». Отакої – українська націоналістична (з точки зору КГБ) вишиванка! Це теж – про впливи…
У цьому й трагедія Юрія Сбітнєва – у неможливості поєднати вогонь і воду.
Василь Чепурний
