Культура Суспільство

Три рублі з хвостиком

Несподівано виринули з пам’яті окрушини одного травневого дня мого ненаситного дитинства. Звечора мама трішки винуватим тоном мовила: «Завтра старий Йошко їде в Цапіни за жердинами. Ти міг би поїхати з ним. Баба збирається сіяти квасолю. Переживає, на що їй витися…»
Мені кортіло запитати, хто переживає – баба чи квасоля, але було важливіше питання: «Тоді в школу можна не йти?»

«Скажу вчительці, – зітхнула мама, – що тобі боліла голова».
«І горло», – додав я для більшої надійності.
«Один день можна й не повчитися», – заспокоювала саму себе мама. А мене охопив неспокій очікування.

Вирушили ми вдосвіта, «по мокрому каменю, щоб пороху менше», пояснив Йошко, наш сусід, старий удівець, що мав двох коней, віз, сани, плужок і з цього жив. Цілу дорогу він мовчав. Може тому, щоб менше плутати русинські, угорські та українські слова, а може – щоб не здрутити словами прилиплий до нижньої губи недопалок пригаслої цигарки.

За містом, де починалася Тиса, Йошко зупинив коней, сором’язливо всміхнувся до мене і став тихенько насвистувати. Коні враз підняли хвости і гучно помочилися в траву… Так ось чому, коли тато або дядько за роботою насвистують, баба незлобно свариться: «Свищеш, як Йошко на коні».

Потім ми в’їхали в ліс – і він дихнув на нас потужними зеленими грудьми. Від п’янкої свіжості молодого листя аж у скронях задзвеніло. Ще чого доброго направду розболиться голова, подумав я. Стриножені коні паслися, а ми заготовляли дрова-сухарини, росошини для огірків і жердини для квасолі. Йошко підрубував через один, щоб не заглушувало ріст, молоді грабики, обтинав гілки, а я тягав їх до воза. Коли сонце стало на полудні, ми розпалили біля поточини маленьку ватерку і спекли сало.

«Маємо файну гостину, – втішно розвів руками Йошко. – Хліб не простий, а мащений. Сало не просте, а печене. Цибуля не проста, а з сіллю. Ще й дикий часничок надибався на зарінку…»

Час від часу він призволявся до зеленої плящини, закоркованої гичкою. А я черпав жменею з потічка і міркував собі: «Виявляється, гостиною може бути зовсім проста їжа, і не треба для цього чекати свята».

До вечора ми навершили цілий віз із перев’язом і верталися вже в сизих сутінках. Перед мостом через Тису Йошко підвів очі д’горі і обізвався втретє за цілий день:
«Січуться зірниці. Се добрий знак».
«Чим добрий?» – запитав я.
«Спаде вода, оголиться чистий пісок, та й рибу легше здурити. Якщо будеш рибалити, то ставай на правому березі. Він тепліший».
«Звідки ви знаєте?» – здивувався я.
«Риба знає. І трава… Можеш завтра зі мною сюди приїхати. Я нагребу піску, а ти можеш набрати хвощу. За міх у заготконторі дадуть тобі три рублі. Хіба чоловікові завадять три рублі?»
«Не завадять», – погодився я.

Але за хвощем на Тису мама, звісно, мене не пустила.
«Ти вже й так пропустив день науки».
Я хотів сказати, що за цей день я дещо навчився, але здогадувався, як на це зреагує баба: «Що може навчити дітвака зателепкуватий дідо?»

… А наступного вечора, коли я вже влігся, до кімнати, не засвічуючи, прослизнула мама і поклала збоку папірець.
«Що це?» – злякався я – невже знову дали вивчити якийсь вірш напам’ять.
«Три рублі від Йошка. Сказав, що продав на базарі тички, і це твоя частка. А ще рибину передав у газеті. Велика, на пів руки. Хвіст я вже віддала котові…»

Мирослав Дочинець

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.