Привіт, Петре, з далекої осені в радгоспі «Южный» Снєгірьовського району Миколаївської області, де ми, другокурсники журфаку Львівського університету, збирали урожай помідорів. Тоді про наш курс та його трудові звитяги навіть повідомляло Львівське та всеукраїнське телебачення і радіо.
Несподівано виринули з пам’яті окрушини одного травневого дня мого ненаситного дитинства. Звечора мама трішки винуватим тоном мовила: «Завтра старий Йошко їде в Цапіни за жердинами. Ти міг би поїхати з ним. Баба збирається сіяти квасолю. Переживає, на що їй витися…»
Мені кортіло запитати, хто переживає – баба чи квасоля, але було важливіше питання: «Тоді в школу можна не йти?»
Я був у шоці… Неподалік моєї хати є Mехеленський канал. Не Венеція, але всеодно — вода. Там плавають риби, качки, якісь такі дрібненькі чорні курочки… Я йду з суботнього міського ринку (ринок у Мехелені в суботу на все місто) додому. Йду набережною вздовж каналу і… бачу: якийсь «ачкарік», «ботанік» здоровенним сачком кілограмами вибирає з каналу рибу.
Маючи перший фах електромонтера, знаю, що кажу. Ті, хто знищують наші енергетичні об’єкти, приречені! Пам‘ятаєте яскраві попереджувальні плакати на трансформаторних будках тощо? Вишкірений череп і грізна засторога: «Не влізай! Уб‘є!» Лаконічно і зрозуміло. Тому нормальні люди, окрім електриків, ніколи туди не лізли. На таке могли зважитися тільки напідпитку або взагалі без мізків.
